LITMIR.BIZ

Скачать книгу

білесеньким покривалом на землю. Смереки на горах, обвислі інеєм, обвиті мрякою, дрімають. Тихо, ледве чутно життя. Зійшовший місяць упивається величавим спокоєм.

      Всі сплять.

      У моїй світлиці горить світло. Пишу.

      Орядин повернув додому. Одержавши звістку про спадщину, прибув, щоби перебрати її і щоби спічнути по брудній, деморалізуючій борбі, що підтяла його моральні й фізичні сили.

      – Я пробував всього, – оповідав він, – до minimum[49], щоби добитися до мети. Ще не добився до неї, ще далеко, а сили майже вичерпані. Це маю вам завдячити. – Так говорив до наслідничих. Ніхто не чинив йому закиду, ніхто не докоряв ані одним словом.

      – Не сміли, – казала насмішливо Зоня. В його цілій істоті було стільки відпорності, стільки наказуючого мовчання, що ніяк було у нього жадати оправдання.

      Що йому маєток дістався, не врадувало його надто. Казав, що навіть не зробило на нього глибшого враження, що так уже збайдужнів. Так само остався байдужим, коли йому надлісничий заявив, що віддасть йому і другу половину грошей, котрих він, Орядин, зрікся. Що йому їх не потрібно, а йому, молодому, що має ще стільки боротися, здадуться. Він пронизав старого очима і, усміхнувшись згірдливо, сказав, що добре, що прийме їх.

      В перших днях по своїм приїзді не виходив майже з дому. Годинами пролежував нерухомо на отомані, підложивши під голову руки та вдивившись у супротилежне вікно або в що-небудь.

      Чи роздумував над дальшим життям, над своєю будучиною, чи над спадщиною, що дісталась йому таким легким способом і могла не одно змінити на добре, чи над чим іншим, ніхто не знав. Ніхто й не допитувався.

      – Також не сміли, – мовила Зоня…

      У дві неділі по його повороті відбулася між ним і Зонею «буча». Лена, котра, як і всі інші, тепер для мене настроєна ласкаво, ділиться зі мною кожною своєю думкою. Вона була свідком тої сцени. Балакалось між іншим о деяких знакомих і мимовільно перейшла бесіда на мене, причім він довідався о моїх заручинах з Лорденом.

      – Хто, хто виходить за Лордена? – спитав.

      – Наталка!

      – Наталка? – А по малій задумі додав: – Ага, вонаї Верковичівна!

      – Вона. Адже ти її знаєш? – закинула Зоня.

      – Знаю, знаю! – відповів, змішавшися. А по хвилі додав з глумом: – Отже, вона виходить за нього! Ну-ну!

      – І що ж на тім дивного, Василю?

      – О, дивного, властиво, нічого: хіба лиш те, що вона не здавалася мені одною з тих, що виходять за перших-ліпших, які їм навинуться. Впрочім, всіляко буває на світі…

      – Вона не конче хотіла за нього йти.

      – Але таки виходить.

      – Так за кого ж було їй іти?

      Він не відповідав зараз.

      – Вже за кого-небудь іншого, лише не за нього.

      – Так! То могла була ждати без кінця. Оскільки я знаю, то її не сватав ніхто.

      Він спаленів.

      – І звідки ж ти то так добре знаєш? – питав насмішливо. – Чи вона перед тобою сповідалася?

      – Передо мною не треба сповідатися. Я знаю тут всіх, що могли би женитися, а ті не взяли б її. Прочі ж – то голодники,

Скачать книгу