LITMIR.BIZ

Скачать книгу

На іржавій табличці, привареній до самої хрестовини, неможливо було прочитати ні імені, ні прізвища покійного. Один із тих, що прийшли, опустився навпочіпки перед хрестом, уткнувся колінами в край могильного насипу й дістав із кишені куртки пакетик. Розгорнув. Виклав на все ще зелену траву бляшанку з білою фарбою. У руках з'явився пензлик.

      Тверда рука вивела на табличці білими масними літерами:

«Jimy Hendrix[2] 1942–1970».

      У безвітряній тиші цвинтаря раптом хруснула гілка. Десь зовсім поряд. Алік напружився вслухаючись. Інші затамували подих.

      Хрускіт повторився. Почулися трохи метушливі кроки людини. Зашаруділо жалібно опале листя під її ногами.

      «Сторож?!» – подумав Алік.

      Тією ж дорогою, між могилами й огорожами, до них наближався невисокий, не довговолосий чоловік у кепці. Звичайний чужий. Ті, що зібралися біля могили, дивились на його наближення байдуже. Цікавість – доля юних, а присутнім було вже за п'ятдесят.

      – Прошу вибачити за вторгнення, – виразно, як теледиктор, мовив незваний гість, зупинившись для розмови на ввічливій відстані. – Я давно хотів… Хотів поговорити…

      – Говоріть, – спокійним голосом дозволив йому Алік.

      – Ви мене не впізнаєте? – запитав чоловік і зняв із голови кепку.

      Обличчя прибульця, незважаючи на нічний час, було достатньо освітлене неповноправним, урізаним місяцем. Проте обличчя це, хоч і освітлене, ні про що Аліку не говорило. Звичайне обличчя, яких світ наштампував мільярди: вуха, ніс, очі, усе немов за єдиним ДСТУ, без браку, без щербинки, що запам'ятовується або впадає у вічі.

      Алік заперечливо хитнув головою.

      – Ну як же, – голос короткостриженого наповнився образою. – Ми були близькі. Проти вашої волі, звичайно. Я – капітан КДБ Рябцев.

      – Ой, – вирвалося в Аліка, і він примружився, все ще дивлячись в обличчя несподіваному співрозмовникові. – А тут що ви робите, капітане? Ви тепер, мабуть, капітан у відставці?

      – Капітан запасу, – поправив Аліка Рябцев. – Хоча це те ж саме… Я вибачитися хотів… І дещо сказати.

      – Ну, вибачайтеся! – знизав плечима Алік. – Тільки швидше. Ми ж тут не вас послухати зібрались, – і він кивнув на залізний хрест зі свіжим білим написом.

      Капітан надів кепку, кашлянув, немовби прочищаючи горло.

      – Взагалі, вибачте, хлопці! Й мене, і Мезенцева. Я нещодавно його поховав… рак сечового міхура… Він теж за вас відповідав…

      – Ми його мусимо слухати? – невдоволеним голосом запитав Пензель, великий довговолосий і бородатий чолов'яга у шкіряній куртці, більше схожий на байкера, ніж на хіпі.

      – Ну, хвилинку послухаємо, – видихнув Алік. – Ну ж бо, капітане, лаконічніше висловлюйтеся! Хлопці втрачають терпіння і час!

      – Якщо коротше, – Рябцев заговорив тихіше і менш виразно, – то спочатку вам від мене спасибі за те, що тридцять п'ять років тому познайомили мене з Джимі! Джимі Хендрікс перевернув мені життя. Я через нього втратив інтерес до кар'єри. Тому я капітан, а не полковник… І саме тому ми з хлопцями 1978-го дістали

Скачать книгу