LITMIR.BIZ

Скачать книгу

він і ще дужче впився очима в причуду.

      – Годі, годі, Петрусю. Буде бавитись. Ну, я тебе одягну. Батько вже давно дожидається тебе.

      – Папочка поведе мене у школу? – усміхаючись запитав хлопчик.

      – Поведе, Петрусю. – І мати почала гладити його головоньку.

      – А там, у школі, є учитель; учити буде?

      – Буде, моя дитино, аби учився.

      Хлопчик задумався; рученята його упали на коліна.

      – Я буду учитись, мамо… Та вивчусь, великий буду, а папа віддасть мене на службу… Я буду ходити разом з папою, йому помагати. – І оченята його заблищали.

      – Будеш, дитино, будеш, мій голубе!.. Тілько вчися, мій сину, не так, як Попенко, що по городу собак ганяє.

      Дитина знову задумалася. Перед його очима виразно виступив Попенко – сухий, довгобразий, з жовтими плямами на виду, що босий ганяє по городу. Батько-мати пошлють його у школу, а він за книжки – поховає їх на току у стогах, а сам пішов блукати по вулицях.

      – Ні, я не буду так робити, мамо… Я буду учитися.

      – Я знаю, ти в мене слухняна дитина. Послухаєш мене – будеш учитися.

      – Буду, буду! Мені, мамо, пошиє папа жупанок з червоним коміром; я одягнуся, візьму книжки під руку – і гайда у школу! Попенко буде мене кликати до себе, я не піду за ним, а прямо – у школу. Там буду тихо сидіти, учителя буду слухати.

      – Добре, добре, Петрусю. Ти в мене розумний хлопчик, ти – моя дитина! – І мати припала до червоненького личенька хлопця, цілувала у повні щічки, у блискучі очиці. – Ну, годі ж тобі лежати. Годі. Уставай, будемо удягатися.

      За матерньою поміччю хлопчик не забарився умитися, прибратися; пахучою мастю помастила мати його головоньку, причесала. Пахощі рознеслися по хаті, і хлопчик бавився ними, нюхав.

      – А-ах! пахне! – мовив він, прищурюючи очиці, – усю школу запахаю!

      Мати усміхнулася.

      – Запахаєш, сину.

      – Буде вже вам чепуритися! – пробіг густий голос по хаті.

      І мати, і хлопчик обернулися. У дверях стояв низенький, натоптуваний чоловік, з лисиною на голові, з круглим, гладко виголеним лицем – сказав би жіночим, коли б довгі брови так не насупилися над його запалими очима.

      – Понюхайте, папо, як у мене головонька пахне! – мовив усміхаючись хлопчик, підбіг до батька і задрав до його свою головоньку.

      Батько взяв сина за руку, нахилився, понюхав.

      – Фу-у. у! аж у ніс б'є!.. Хто ж це тебе так наялозив?

      Свіжим дитячим личком усміхнувся хлопчик і показав очима на матір.

      – Мама! А що?

      – Балує тебе мати, балує! – гладячи рукою по голові, казав батько.

      – Ні, мама мене не балує; вона мене любить, і я її люблю. І буду я, папо, учитись; вивчусь, виросту великий, на службу поступлю… Ви і мама будете старі, а я – молодий, здоровий; буду грошей заробляти, вас годувати!

      – О-о! ти в мене старий! – сміючись одказав батько.

      – Ні, я, папо, не старий; а буду колись старий.

      – Ну, добре ж, добре. Ходімо ж чаю пити та і в

Скачать книгу