Квiти Содому - Олесь Ульяненко

Скачать книгу

очі, вірніше – одне. Друге у Ma було скляним.

      – Лу, ти? Що трапилося? – запитала Мама.

      – У нас проблема, Ma.

      На тому кінці міста, десь під Ірпенем, я почув, як голосно сьорбнуло повітря.

      – Ну…

      – З'явилася його подруга.

      – А він?

      – Він кусками в ящику.

      Сьорбнуло ще раз.

      – Кусками?

      – Макс трахає цю…

      За трубкою хрюкнуло.

      – Бісів відморозок. А той червоний ящик?

      – Ми ще його не знайшли.

      Тут я побачив птахів, дуже багато птахів, що аж темнів горизонт і тіні зникли у місті й над ним. Ноги стали такими легкими, що не змогли витримати тягар тіла. Я сів на стілець.

      – Чого мовчиш, Лу?

      Я продовжував мовчати і слухати у рурку хрипіння Мами. Жінка так і лишалася лежати із задраною сукнею, а Макс уже сидів. Він сказав, дивлячись на свою ялду:

      – Блін. Ух ти! Глянь, він ще стирчить.

      Я облизав губи, що в одну мить пошерхли. Мама сопіла на тому кінці світу.

      – Він стоїть. У-у-у! Я її ще раз трахну? – Обличчя його якось просвітліло, хитро, як у веселого дебіла, зморщилося.

      Макс дав шарабана ялді і сказав:

      – Може, ми заберемо її з собою?

      Мама закашляла на тому кінці дроту, а знадвору зашурхотіло. Деньок сьогодні видався ще той, як затхла вода в акваріумі, коли ще не взялася жабуринням. Світло плавало у повітрі мов сміття. Несподівано закрутило зуби, пломби в зубах, пеньки. Потім я знову побачив птахів. Таких птахів я зроду не здибував. Птахи висіли в цій небесній багнюці. І я бачив замість пір'я чавунного кольору луску, бірюзові очі, метрову опаш розкиданих крил, і повітря, і туман, що обтікав крила. Хєр зна шо…

      – Не знаю, – тільки й відповів я.

      – Що ти лепечеш, – заверещала Мама на тому кінці. – Найдіть ящик і вшивайтеся звідти.

      – А дівчина?

      Ящика ми не знайшли. Пляшки з кислотою Макс переплутав з оліфою, тому бренні рештки Тоцького він, як тяжкий гріх, тягнув на горбу. Мама наказала замочити Макса. Я йшов і важко дихав у спину Максу, намагаючись зщепити дві задачі – йти, а ще думати, як замочити Макса. Надворі випав легенький сніг, сутеніло, погода нагадувала швидше осінню, аніж зимову. Було багато дівчат. Це теж заважало думати. Макс зупинився і поставив ящик на сніг.

      – Не зупиняйся, ідіоте, – визвірився я.

      – Ти чого! Бери і сам неси.

      – А хто поставив машину за чотири квартали?!

      – Хіба це багато? – Макс підкурив «галуаз».

      Я задумався, підраховуючи кілометраж. Нічого не виходило. Я метикував, як почати. Нарешті зважився.

      – Мені тяжко зізнатися собі, але я люблю тебе, Макс, – видавив я з себе.

      Макс піднімав ящика з Тоцьким. Він зупинився, роздявив рота, сапонув ротом повітря і гепнув тим ящиком об землю.

      – Ти шо! Хочеш мене в жопу віддрючити!

      Я стояв і мовчав. Шматки Тоцького повивалювалися на сніг. В помаранчевому освітленні вони виглядали як копчений бекон.

      – Ти шо, підар? – Макс млином замахав руками. – Ти шо, за кого мене тримаєш?… А може, тебе

Скачать книгу