LITMIR.BIZ

Скачать книгу

в прикарабку витрушуючи всіляку шлоїбень, а Макс уже кричав крізь сонячну кушпелінь:

      – Ти що там дрочишся! – двома пальцями Макс затискав сигарету. Міцний «галуаз» без фільтра. Такі курить Ален Делон. Я сам його, Макса, навчив. Але, якщо чесно, то фіг його знає. Воно так буває: підчепиш якусь заразу від когось, а потім лікуйся і доводь, що саме воно твоє. Це я точно просік. Еге. Макс повернувся боком, і тінь сховала його. Потім я побачив змах його руки. Щось чвакнуло.

      – Блядь, а що робити з головою?

      На тій стороні вулиці годинник відбив дванадцяту. Чомусь запетрилося в голову, що всі ми кудись ідемо, назавжди, але кожен, блядь, як Тоцький, намірив собі охєрєнну купу часу.

      – Шо… шо… – потягнув я, прилипаючи поглядом на той бік вулиці, де люди бджолами снували сірим асфальтом.

      Макс повів плечем; кисть його руки розквітла на сонячному промінні трояндою. Пальці стискали пожовтілий від юшки недопалок. Да, до цього не звикаєш. До чужої смерті. А знаєте чому? А тому, рідненькі, що ми бачимо лише чужу. Своя-то приходить – ку-ку, і ти десь там, де весело або дуже хуйово. Нічого не попишеш. Я філософ. Жратва і філософія – моє кредо. Не думайте, що я такий дурний.

      – Кінчай своє гівнилово, – сказав я.

      Макс підвівся, тримаючи за патли усміхнену морду Тоцького.

      – Шо, блядь, питаю, робити з довбешкою?

      Я закурив і, напевне, з точки зору Макса, недоумкувато подивився на обидві голови. Тоцького і Макса. Або на Макса і Тоцького. На яку голову краще і зручніше дивитися: мертву чи живу, живу чи мертву? А?

      – Поклади до ящика.

      Макс сплюнув під ноги.

      – Та, блядь, не влазе.

      – Не знаю тоді. – Я почухав яйця, потім потилицю: м-да. – Шо, завелика?

      Макс підкурив ще одну цигарку.

      – Угу. Напевне.

      Макс знову харконув під ноги, показав голові язика.

      – Не плюй на підлогу. Чорт тебе їби! – несподівано мене прорвало. – Що завелике? Га? Чого рячишся, мов придурок? Відповідай.

      Макс з чмакотинням опустив голову Тоцького на мокрий поліетилен.

      – Напевне, ящик, – тихо сказав. – Тєлік-то тридцяти-шестидюймовий. Цей грьобаний тєлік. Він винуватий. Да!

      Годинник на вежі видав температуру. В небі висіло кілька птахів. Нерухомість світу поєднує тебе зі смертю. А ще люди, які невідомо чого снують туди-сюди.

      – Треба щось вирішувати.

      На широчезному балконі зайцями бігали сонячні тіні.

      – Тєлік на тридцять шість дюймів? – запитав я.

      – Я не капелюшних справ майстер. – Макс довго зизив оком через праве плече. У нього собачий погляд. Як у хорошого собаки. Нічого поганого. – Думай, ти у нас краще кип'ятиш черепушкою.

      – Значить, так… Витягуй ковбаси…

      – Шо-шо? Які ще, в хуя, ковбаси?

      Годинник проквакав рекламний ролик. Макс відригнув.

      – Ти ходив на «Любе»? – спитав Макс. – По-моєму, їхній той, основний, справжній мужик. Га? Як ти думаєш? – Потім вилупився на рекламу, де якась руда лахудра натягувала купальник. – Блядь, а я б їй вжарив. Га?

      – Я тебе, ідіот, запитую: кишки повитягував?

      Макс надув губи, він завжди надував їх, коли починав ворушити кеглями.

      – Да? Ну да… Не помню…

      Ми повернулися і стали вивантажувати ящика. Витягував усі ці причандали Макс, а я чекав, коли проб'є годинник. Макс якраз розкладав нутрощі Тоцького на підлозі, як двері у передпокої рипнули і почулися легкі, сомнамбулічні кроки. Макс роздявив рота, завмер. Наче пес, котрий хотів гавкнути, а побачивши лева, наклав під себе купу. Печінка Тоцького ляпнула разом з дверним замком. Тільки з'явилася голова, я зацідив кулаком. Потрапив під ліве око. Ми схилилися зі знанням діла над прибульцем.

      – Баба, – сказав Макс.

      – Угу…

      Макс, висолопивши язика, зробив коло над жінкою в сріблястій сукні. Вона лежала на животі, витягнувши наперед руки. Макс відійшов до свого робочого місця. Став спиною. Я нахилився і повернув їй голову руками. Обличчя у неї було блідим, з чорними дугами брів. Жінка ще встигла бликнути на мене зеленими оксамитовими очима і відключилася. У неї все при собі. Не так як у тих бабів, що вроді б і все тіп-топ, а нема за що зачепитися. Але не на мій смак. Я люблю блондинок. Холодних та недоступних, а дивись, дає так, що срать просто хочеться від щастя. І очі в неї неймовірно красиві. Така як психоне, що такса тобі, – може і горлянку перегризти.

      – Класна баба, да? – вирік Макс. І я вже почав підозрювати масінький бунт. З ним це раз на десять років трапляється. Кеглі починають працювати неправдоподібно швидко.

      – Я не люблю таких, – сказав я. – Вона худа. Хіба що срака… Як у моделі…

      Макс ще раз оббіг навколо тіла.

      – Шо з нею робити?…

      Я витягнув мобілку, але не вмикав, а продовжував дивитися на жінку. Цікаво, подумалося, як вона виглядає в очах собаки, як за нею спостерігає риба, і, взагалі,

Скачать книгу