Химерниця - Олена Печорна

Скачать книгу

їй-богу. Пощастило Оксанці-сиротині з хазяїном, ой пощастило, – і так вона те «пощастило» вимовляла беззубим ротом, що Олексію аж гидко стало. Чого це він справді наклюкався з самісінького ранку? Вечора дочекався б, може, що поміг. Он… Кролів погодував би.

      – Ти кажи, чого прийшла? Мені хазяйство годувати треба, – на тих словах відчинив дверцята клітки, і треба ж було, аби пуста пляшка, мов на сміх, вцілілу ногу й прибила.

      – Дідько! І чого, ти, Мотько, приперлась?

      Старенька кивала.

      – Ну-ну, Льошко, що ж ти з собою, голубчику, дієш?

      Чоловік спересердя стрибав на забитій нозі, мов танцюрист, хапав жмути трави й кидав у клітки, аж кролі вуха притискали.

      – Ходять тут, ходять. Просторікують. Треба мені! Ось. А що? У зашморг лізти? – озирнувся до сусідки. – Заженете в зашморг голосіннями своїми!

      Стара як стояла, так і перехрестилась.

      – Господь з тобою, синку. Не кажи такого й не думай навіть. Я до Оксанки у справі. Он молочка надоїла свіженького.

      – Наче свого не маємо… – буркнув.

      Стара задкувала обережненько, кошика з банкою прихопивши:

      – Та я ж теє… Сироті передати хочу… лісовиці, що в Марусьчиній хаті живе.

      Олексій ще чорнішим став, що хмара грозова:

      – Відьмі? Ото моїй Оксані робити нема чого – молочко всякій нечисті возити?

      – Та що ти, Льошо… Що ти. Яка з неї відьма? Не при собі дівчина… Й поготів. Так хвору душечку жаліти треба. Саменьке у тому лісі, ще пропаде з голоду.

      – Іч, жалісливі які! Їсти захоче, сама в Джерельне заявиться. А там… Самі розбирайтеся.

      Бабці того й треба було, крутнулась, всміхнулась і до хати побігла:

      – Оксано! Серденько, виходь… справа у мене…

      Оксана везла передачу й ковтала гіркі сльози. У кошику бовкала трилітрова банка молока і лежав десяток яєць, дбайливо загорнутих у клаптики газет, а над головою, наче струни вічної скрипки, звучали сосни. І чого це вона, питається, сльози глушить? Наче хто її бачить. Жінка схлипнула й витерла очі тильною стороною долоні. Хай і не бачать, все одно, чого ревти? Що втомилась? Ото знайшла причину. Її таким не здивуєш, хіба навпаки: якщо не болить нічого, то значить у комі. Раптово віз підстрибнув на вибоїні й миттєво повернув до життя. Оксана хутко кинулась до банки, перевіряти, чи ціла. Сухо. І з яйцями все добре, ніде ж не потекло. Хух.

      – Шурхіт, тпру-у-у, не жени…

      Чорний красень стишив ходу, ворухнувши вухами на знак згоди з хазяйкою. Жінка ще притримувала передачу про всяк випадок, але думками поверталась до того, що мучило. От чому, питається, з людьми не все так просто? Хоч кажи, хоч проси, хоч навколішки падай, нерви вимотають, а все одно по-своєму зроблять. Заїхати б світ за очі, он, у ліс, оселитись між сосен і нікогісінько до себе не підпускати й на гарматний постріл. Може, тоді душа на місце вернеться? Бо Оксана замучилась. Ой замучилась. Хоч лягай колодою і не рухайся зовсім. Заціпеніння якесь, прости Господи. А ні, треба їй передати харчі, ще б знала – кому. Ну не дурна? Дурна. Оце відчергувала, ледве на ногах тримається (ніч важка видалась і хворий важкий), удома повний аврал, за що хапатись невідомо, а вона,

Скачать книгу