ТОП просматриваемых книг сайта:
Музика води. Том Бойл
Читать онлайн.Название Музика води
Год выпуска 1993
isbn 9786171275881
Автор произведения Том Бойл
Издательство Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Кажуть, що коли сахельский мавр після смерті спопеляється серед пекельного полум’я, його дух за найменшої нагоди повертається на землю – по ковдру. І Мунґо ладен у це повірити. Вони вже провели в дорозі майже вісім годин, і сонце стоїть просто над головою. Не інакше як спека сягає ста сорока градусів[32] у затінку – от тільки де ж його взяти? Істоти, які тут живуть, – золотистий ховрах, павук «біла леді», різноманітні жуки, кузьки й кусючки, скорпіони, сцинки та сліпці – наразі, звісно ж, глибоко зарилися в пісок. Тоді як сам він, у касторовому циліндрі, нанкових панталонах і синьому сюртуку, мандрує, смажачись на сонці, а за спиною, у розпухлих саквах, погримує повернутий йому крам. Його оточують чагарники та кактуси, ценхрус і молочай, краєвид блідо-блідо зеленого й тисяч відтінків коричневого кольорів – від хакі через сірувато-жовтий і аж до червонуватого. Пагорби тьмяні та збляклі, ребристі, немов залишки допотопних тварюк, що простяглися поперек горизонту. У них водяться павіани – червонозаді, короткошерсті, низьколобі та довгозубі. «Їк-е-їк-е-їк, – верещать вони. – Чіп-чіп-чіп!»
За місяць тут стане зелено. Потечуть річки, утворяться озера й калюжі. Смертоносні кобри плазуватимуть травою поруч гадюк у три кроки завдовжки та гребінчастих ящірок, прозваних «забудь-про-завтра». З’являться дукери, що перебиратимуться з тіні в тінь. Панґоліни, ґуїби, каракали й чами. Деревні ібіси, кощаві, наче біженці, птахи-секретарі зі своїми кошлатими косицями, яструбиними ногами і пристрастю до холоднокровних сніданків. Аддакси, водяні козли пуку, антилопи канни й орібі. Гривасті барани, червонолобі газелі, мамби й газелі-дами. Бубали. Дикі осли. Пацюки завбільшки як підсвинки.
Але наразі все вигоріле. І сухе. Таке сухе, що сідла, стогнучи, розтріскуються, волосся опадає, наче листя восени, а цівка сечі випаровується на півдорозі до землі. Ось тут і починаються суворі будні – невід’ємний складник професії мандрівника.
Сидячи біля підніжжя великого стола з червоного дерева у таверні «Св. Альбан» та дивлячись угору на захоплені, розчервонілі й прикрашені бакенбардами обличчя членів Африканської асоціації, майбутній першопроходець і подумати не міг, що все це буде саме так – настільки незугарно, настільки принизливо. І настільки спекотно. Дослідник уявляв себе верхи на чистокровному скакуні, у напрасованому сюртуку й білосніжній сорочці, – на чолі збіговиська місцевих дурників, царьків і просто чорнопиких прямує він до зелених берегів ріки, овіяної легендами. І от що з того вийшло: він не на чолі, а десь так ближче до хвоста кавалькади, яка зміїться, пробираючись випаленою землею, – по суті полонений, як не подивись, – кінь під ним сапно дише й пердить, а з білизни на ньому
~ 60 °C.