LITMIR.BIZ

Скачать книгу

забувати, що дуже легко, та не дуже мудро ганити давні часи за тодішні помилки й вади.

      У духовному житті Європи від самого початку середньовіччя виявлялися, здається, дві головні тенденції: звільнення думки й віри від впливу будь-яких авторитетів, тобто боротьба розуму, що відчув себе змужнілим і суверенним, проти панування римської церкви, – і, з другого боку, його потаємне, але палке прагнення узаконити свою волю, витворити новий авторитет, що виходив би з самого розуму і був би адекватний йому. Узагальнюючи все це, можна сказати: в цілому дух переміг у тій – інколи дивовижно суперечливій – боротьбі в ім’я двох принципово протилежних цілей. А чи перемога варта була стількох жертв, чи наш теперішній устрій духовного життя досить близький до ідеалу й досить довго протримається, щоб виправдати всі ті муки, безглуздя й аномалії, від процесів над єретиками і спалення відьом до цькування геніїв, що кінчали божевіллям або самогубством, – нам не дозволено питати. Минуле минуло, а чи воно було добре, чи краще б його взагалі не було, чи ми можемо визнати, що воно мало свій сенс, чи не можемо, не має ніякого значення. Так само відійшла в минуле й боротьба за «свободу» духу: якраз наприкінці фейлетонної доби дух, цілком позбувшись опіки церкви й частково опіки держави, дійсно здобув нечувану і для нього самого нестерпну волю, але так і не знайшов справжнього закону, який сам би сформулював і оточив шаною, не витворив нового авторитету й високої справедливості. Серед наведених у Цігенгальса прикладів приниження, запроданства й самозречення духу в ті далекі часи багато просто дивовижних.

      Мусимо щиро сказати, що ми неспроможні дати чітке визначення тому творові, за яким звемо всю епоху, тобто фейлетонові. Складається таке враження, що ті фейлетони, як найпопулярніший різновид публікацій, у щоденній пресі друкували мільйонами – вони були основною духовною поживою жадібної до освіти публіки й розповідали, чи, вірніше, теревенили про найрізноманітніші галузі знань; нам здається, що розумніші з фейлетоністів часто самі брали себе на сміх. Принаймні Цігенгальс признається, що йому траплялось багато таких праць, які він схильний вважати глузуванням авторів із самих себе, – інакше їх годі витлумачити. Дуже можливо, що в тих статтях, які масово з’являлися друком, була велика частка іронії і самоіронії, тільки треба ще знайти ключ, щоб її зрозуміти. Частина творців тих пустопорожніх опусів працювала в редакціях газет, частина була «вільними» літераторами, іноді їх називали навіть поетами, але дуже багато з них, здається, належали й до вченої братії, – часом то були відомі професори вищих навчальних закладів. Улюбленими темами таких публікацій були анекдоти з життя славетних людей обох статей або з їхнього листування і називалися вони десь так: «Фрідріх Ніцше й жіночі моди в сімдесяті роки дев’ятнадцятого сторіччя», «Улюблені страви композитора Россіні», «Роль хатніх собачок у житті відомих куртизанок» тощо. Популярні були також псевдоісторичні дослідження на теми, актуальні

Скачать книгу