Останні свідки. Соло для дитячого голосу - Светлана Алексиевич

Скачать книгу

про смерть. А я весь час розпитувала…

      З Актюбинська поїхали в Магнітогорськ, там жив татів рідний брат. До війни у нього була велика родина, багато чоловіків, а коли ми приїхали, у будинку мешкали самі жінки. Чоловіки всі пішли на війну. Наприкінці сорок першого отримали дві похоронки – загинули дядькові сини…

      Із тієї зими ще запам’яталася вітрянка, якою ми перехворіли всією школою. І червоні штани… На карточки мама отримала шматок бордової байки, з неї пошила мені штани. І діти мене дражнили

      «Монах у червоних штанах». Мене це дуже ображало. Трохи пізніше отримали на карточки калоші, я їх підв’язувала і так бігала. Біля кісточок вони натирали ранки, тому весь час доводилося під п’ятки щось підкладати, аби п’ятка була вище і не було б цих ран. Але зима була такою холодною, що в мене весь час підмерзали руки й ноги. У школі часто псувалося опалення, в класах замерзала вода на підлозі, і ми ковзали між партами. Сиділи в пальто, в рукавичках, тільки обрізали пальчики, щоб можна було тримати ручку. Пам’ятаю, що всі багато читали… Так багато… Як ніколи… Перечитали дитячу бібліотеку, юнацьку. І нам почали давати дорослі книжки. Інші дівчатка боялися, навіть хлопці не любили, пропускали ті сторінки, де писалося про смерть. А я читала…

      Випало багато снігу. Усі діти вибігали на вулицю й ліпили снігову бабу. А я не могла вийти з дива: як можна ліпити снігову бабу й радіти, коли війна.

      Дорослі слухали весь час радіо, без радіо не могли жити. І ми теж. Раділи кожному салютові в Москві, переживали кожне повідомлення: як там на фронті? У підпіллі, в партизанах? Вийшли фільми про битву під Сталінградом і під Москвою, так ми по п’ятнадцять-двадцять разів їх дивилися. Тричі підряд показуватимуть, і ми будемо тричі дивитися. Фільми показували у школі, спеціального кінозалу не було, показували в коридорі, а ми сиділи на підлозі. Дві-три години сиділи. Я запам’ятовувала смерть… Мама мене за це лаяла. Радилася з лікарями, чому я така… Чому мене цікавлять такі недитячі речі, як смерть? Як навчити мене думати про дитяче…

      Я перечитала казки… Дитячі казки… Що я знову помітила? Я помітила, як багато там убивають. Багато крові. Це стало для мене відкриттям…

      Наприкінці сорок четвертого року… Я побачила перших полонених німців… Вони йшли широкою колоною по вулиці. І що мене вразило, так це те, що люди підходили до них і давали хліб. Мене це так вразило, що я побігла на роботу до мами запитати:

      «Чому наші люди дають німцям хліб?». Мама нічого не сказала, вона тільки заплакала. Тоді ж я побачила першого мертвого в німецькій формі, він ішов-ішов у колоні й упав. Колона постояла й рушила далі, а біля нього поставили нашого солдата. Я підбігла… Мене тягнуло подивитися на смерть зблизька, побути поряд. Коли по радіо оголошували про втрати супротивника, ми завжди раділи… А тут… Я побачила… Людина наче спала… Він навіть не лежав, а сидів, напівзігнувшись, голова трохи на плечі. Я не знала: ненавидіти мені його чи жаліти? Це був ворог. Наш

Скачать книгу