Син Вовка - Джек Лондон Зарубіжні авторські зібрання

Скачать книгу

Касферт зауважив, що він завжди показує на південь, і одного разу, розсердившись на таку впертість, повернув його на схід. Він пильно стежив за флюгером, але ніколи ані найменший вітерець не поворушив його. Тоді він повернув його на північ і заприсягся, що не торкнеться до нього, аж доки повіє вітер. Але повітря лякало Касферта своїм неземним спокоєм, і він часто вставав уночі, щоб подивитися, чи не повернувся флюгер – навіть десять поділок задовольнили б його! Але ні, флюгер лишався над ним незмінний, як доля. Поступово той флюгер став для Касферта фетишем. Годинами простував він у якийсь похмурий край стежкою, що її вказував флюгер, і душу його поймав жах. Він перебував у невидимому й невідомому, знемагав під тягарем вічності. Все на півночі гнітить – брак життя й руху, темрява, безмежний спокій дрімливої землі, примарна тиша, де навіть биття серця здається блюзнірством, урочистий ліс, що неначе ховає щось жахливе, незбагненне, чого не можна ані висловити, ані думкою осягти.

      Світ, що його він так недавно покинув, світ, де метушилися народи й довершувались великі справи, здавався йому дуже далеким. Виринали часами спогади – спогади про торги, галереї, людні вулиці, туалети, громадські обов’язки, про добрих друзів та гарних жінок, що їх він колись знав – але то були наче невиразні спогади про життя, яким він жив багато століть тому на якійсь іншій планеті. Реальністю була тільки оця фантасмагорія. Стоячи під флюгером, дивлячись на північне небо, він не міг собі уявити, що південна країна справді існує, що цю хвилину вона вирує життям і рухом. Немає Півдня, нема людей, що родяться, живуть, женяться чи виходять заміж. За блідою лінією обрію стелилися широкі пустелі, а за ними пустелі ще безмежніші. Немає сонячних країн, насичених пахощами квіток. То все лише давні сни про рай. Сонячний Захід і запашний Схід, усміхнені Аркадії і благословенні острови розкошів…

      – Ха-ха! – Сміх розітнув порожнечу і вразив його незвичним згуком. Не було більше сонця. Був тільки мерт-вий, холодний і темний всесвіт, а він єдиний його житець. А Везербі? В такі хвилини Везербі не існував. То був Калібан, потворний привид, прикутий до нього назавжди, кара за якийсь забутий злочин.

      Він жив поряд смерті і серед мертвих, пригнічений почуттям власного нікчемства, розчавлений байдужою владою дрімливих віків. Навколишня величність жахала його. Вона була в усьому, крім нього – в цілковитій непорушності, у безвітрі, в безмежності снігових просторів, у високості неба й глибині тиші. А той флюгер – коли б він хоч ворухнувся! Хоч би грім ударив або спалахнув полум’ям ліс! Хоч би небо згорнулося сувоєм і засурмили труби судного дня – хоч що-небудь! Що-небудь! Але ні, не ворушилося ніщо. Все огорнула тиша, й страх Півночі холодними пальцями стискав йому серце.

      Якось він, немов новий Робінзон Крузо, надибав на березі річки слід – легенький відтиск трусикової лапки на м’якому снігу. То було велике відкриття. Отже, й на Півночі є життя! Він піде по сліду, буде дивитися на нього й тішитись. Касферт забув

Скачать книгу