LITMIR.BIZ

Скачать книгу

зі старого пальта комір. Діма висипав у куток гаража повний совок сміття, зметеного огризком віника. Старанно виваляв у цьому смітті кота. Кіт навіть не реагував. Лише озирався іноді на Діму, і погляд його був тупим, як у п’яного в дим бомжа.

      Але тепер, після того, як Валя його помила й розчесала, кіт, попри очевидну худизну, набув вигляду доглянутої домашньої тварини. І очі його тепер були не дурні, а хитрі. І дивився він ними вниз, на пофарбовану дерев’яну підлогу, розшукуючи, мабуть свою миску, наповнену «Кітікетом» чи чимось схожим.

      Чекати йому довелося недовго.

      – Ось, Мурику, лягай на своє улюблене місце! – проказала Валя, опускаючи його біля батареї під вікном. – Зараз ми тебе погодуємо.

      Дімі набридло спостерігати за цією комедією, у головних ролях якої виступали його дружина і кіт-аферист. І все-таки у душі він відчував якусь гордість. Гордість режисера, який поставив успішний спектакль.

      Через півгодини Валя, намилувавшись, як кіт жадібно поглинає їжу, запропонувала чоловікові піти разом до кав’ярні.

      – Повернення Мурика відзначимо, – м’яко промовила вона.

      Вийшли вони з дому й відразу почули знайоме неприємне гарчання. Біля паркана з їхнього боку стояв сусідський бультер’єр Кінг і злісно щирив свої блискучі гострі зуби.

      Двері сусідського будинку були відчинені, на порозі з сигаретою у руці стояв господар пса: лисуватий, з пивним черевцем чолов’яга років п’ятдесяти. Ходили чутки, що він раніше працював м’ясником на ринку.

      – Гей, заберіть свого собаку! – гукнув Діма.

      – Кінг, сюди! Сюди йди! – хрипкуватим голосом звелів собаці сусід.

      Бультер’єр ліниво повернувся через дірку в паркані на свою територію. Діма дивився на цю дірку, і його сповнював гнів. Він уже разів зо п’ять залатував її дошками. Сам собака не міг ці дошки відбити, отже, це господар щоразу пробивав ногами отвір у паркані, щоб його бультер’єр ходив гидити на сусідське подвір’я.

      «Отруїти б його, падлюку!» – подумав Діма.

      Коли вони з Валею дійшли до ближнього вагончика-бару, Дімин гнів дещо вгамувався. Взяли вони по тарілці пельменів і сто грамів горілки на двох. Їли й дивились одне на одного. І ніякої розмови їм не потрібно було. У вагончику під стелею показували якийсь серіал. Мова героїв була нерозбірлива. Інколи виринав якийсь музичний мотив. Цей звук, а точніше, шум життя, цілком відповідав атмосфері їхньої вечері.

      Валя сама наповнила чарки горілкою з графина. Сама й тост виголосила: – За повернення Мурика!

      Випили. А пельмені вже й закінчилися. Замовили ще по порції.

      – Раніше порції більші були, – з жалем у голосі промовила Валя. – Раніше в порції було 14 пельменів або 7 вареників.

      І зітхнула тяжко, ніби щойно попрощалася зі своєю молодістю.

      – Та-а! – махнув рукою Діма, якому раптом захотілося втішити дружину. – Ми можемо й самі собі вдома пельменів наварити. Скільки захочеш!

      – А Мурик також пельмені любить! – згадала Валя. – Я візьму йому звідси кілька.

      Поверталися вони повільно й попід руку. Падав скісний сніжок. Повз них проходили люди,

Скачать книгу