ТОП просматриваемых книг сайта:
Криївка. Олександр Вільчинський
Читать онлайн.Название Криївка
Год выпуска 2011
isbn 978-966-03-5764-8
Автор произведения Олександр Вільчинський
Жанр Повести
За дорогою уже Матівеччина, і там на вході у ліс грубі, дід Лук’ян каже, що столітні, граби.
– Дід тобі накаже! – кидає Славко, кладе на стежці вирубану ліщину і тим же городником обережно, аби не пошкодити майбутнього вудлища, обцопує бокові гілочки.
Те, що дід дезертирував і всю війну у комині просидів, то мені також відомо. Але Славкові найбільше не подобається, коли дід починав розводитись про те, що із двома іржавими патронами України не відвоюєш. Тепер дід уже мало говорить, бо ж із ліжка зовсім не встає, хіба коли хтось із нас приходить, а баби нема у хаті, то ще дещо може сказати. Наприклад, про те, як разом із Максимом Кривоносом обкладав у Збаразькому замку Ярему Вишневецького, чи про те, як із Хмельницьким ішов на Берестечко…
Але я ще встиг раз чи два попасти із дідом корову і на Кацапщині, і тут, біля Зарізаного, і далі на Матівеччині. І дід мені зізнався, що якось уже по війні восени, коли не було чим палити, приїхав кіньми аж сюди, на Матівеччину, щоб подалі від села, і хотів одного із тих грабів спиляти, але вийшов із кущів хлопець із автоматом і сказав, що рубати ліс заборонено, й порадив забиратися геть. Здається, тоді ж дід мені і показав ті криївки, до яких ми тепер ішли. Я нагадав про те Славкові, заступившись за діда Лук’яна, бо у Славка ще був один дід Карпо, по його татові. Його Славко завжди вихваляв перед нашим спільним дідом Лук’яном, що, мовляв, от дід Карпо по коминах не ховався, і це мене трохи зачіпало.
– Може, це і не криївки ще, побачимо, – цвьохає вудлищем Славко. – Цюв, цюв, цюв! – додає губами, імітуючи свист куль.
Ми входимо в ліс, але лише метрів із п’ятдесят, не більше, ідемо тією дорогою, що на Гринівці, далі вона стає вужчою і роздвоюється. Славко мить начеб вагається, і ми звертаємо на ту, що вліво, у напрямку Матійовець (ще одну паралельну до головної), й одразу ж починається горбок. Наш ліс у цій частині настільки помережаний стежками й дорогами, що просто неможливо загубитися, хіба як блуд нападе.
Під горбком знову починаються кущі ліщини, Славко і тут приміряється до деяких гілок. Я вже давно помітив, що лісом ми із ним ходимо дещо по-іншому. Тобто ходимо однаково, за винятком того, що я часто горблюсь, а він деколи гупає мене по спині, як і мама, та вона й сама просить його робити це, щоб я випрямлявся, але ми просто дещо по-іншому дивимося на ці наші походи. Для мене сама по собі мандрівка лісом уже є самоціллю, Славкові ж завжди цього мало, від кожного нашого походу він завжди хоче отримати якийсь практичний результат. Якби ще не його потіння, останнім часом хочеш не хочеш про це думаю, шкода його.
Не щастило назбирати команди, озброїти й поділити на «німців» і «рускіх», тоді – стежка звіробоїв! Це у нього від «ірокезів», від Верби, який для Славка завжди був авторитетом, і відстріл усього, що рухається: від горобця-тетерука до