LITMIR.BIZ

Скачать книгу

його наміру, вважаючи, що він має на увазі лисів.

      – Та ні, лисиці самі повтікають, якби ми почали тут… Але ж задалеко лазити сюди через півлісу, – бідкається він.

      У виритій лисами землі був лише засохлий лисячий кал.

      – Ну, а якби зараз вовк? Що б ти робив? – раптом заглядає позад мене Славко, начеб і жартома.

      – На дерево?.. – так само жартома кидаю я йому.

      – Як? На яке дерево? – оглядається Славко.

      Я так само оглядаюся й обираю дещо похилу ворвулисту липу метрів за десять від нас, єдине дерево, на яке я тут і справді міг би ще вилізти. Хоча хтозна, якби й справді вовк, то з переляку я, може б, виліз на будь-яке.

      – Не встигнеш, – наче читає мої думки Славко.

      – Встигну…

      – Е-е! Не встигнеш.

      – А ти б що робив?

      – Ясно, що, – начеб дивується він уже самому запитанню. – Треба стати на чотири лапи й гавкати та гарчати…

      – А ще краще нявкати, – додаю я. – Наче великий кіт…

      – Нявкати. Можна й нявкати, вовки великих котів навіть більше бояться, – погоджується Славко.

      Проте я в душі навіть дещо розчарований, що це виглядає не як справжня перевірка, а просто як жарт.

      – Але ж у нашому лісі вовків скільки уже як нема? Років сто, – питаю й сам собі відповідаю.

      – Буває, забігають із Шумських лісів, – понуро додає він.

      – Баба казала, що на них ями копали, бо вони могли стіну продерти й овець покрасти… Хліви ж тоді плели з лози й обмащували глиною, казала, що колись на долині біля Шустака один такий вовк попався, – починаю я, але Славко, звісно, також не раз чув ту історію.

      – То ти не приплітай, баба казала, що лише чула, що колись таке було, ще як малою була, то таке переказували, – бере він, патика й кидає у напрямку тої ворвулистої липи, на яку я йому показував.

      – А я що, хіба не те саме казав?

      – Не те саме, – буркає Славко. – Все, пішли звідси, – каже він, нарешті, сам.

      Важливо, що сам, бо минулого разу, ще взимку, коли ми також удвох ходили зривати браконьєрські сільця у соснині і він хотів дійти аж до Чорного Лісу, я перший почав казати, щоб вертатися, бо ще не встиг наполоскати картоплі і мама буде сваритися. І з отого: «Що, мама буде сваритися?» – він потім ще довго насміхався.

      Тепер же, коли ми повз Зарізаного верталися із Матівеччини, Славко розвивав іншу тему, мовляв, треба хоча б один раз у житті переночувати в лісі, і що цього літа ми мусимо це зробити, всі разом. Піти звечора, а вернутися зранку, і щоб ніхто цього не помітив, «навіть мама». На останньому, я це розумів, він наголосив особисто для мене. Питання лише – з вогнищем чи без?

      Деякий час він вагався, а потім вирішив, що все-таки краще без, бо вогонь нас може видати…

      А лісових квітів для мами через Славка я так і не нарвав. Спершу не хотів, аби він насміхався, а потім, коли на Позіхайлі ми розійшлися і він далі до себе пішов напряму через Попову Гору, то просто забув. Згадав, але запізно. Аж на межі, коли мама вже побачила мене із садка і помахала

Скачать книгу