Міжзоряний мандрівник - Джек Лондон Зарубіжні авторські зібрання

Скачать книгу

бо я нічого не знаю про динаміт.

      Така відповідь до нестями роздратувала начальника.

      – Лягай! – коротко наказав він.

      Я ліг, бо з досвіду знав, що дарма чинити опір трьом чи чотирьом дужим наглядачам. Мене міцно зашнурували на сто годин. Через кожні двадцять чотири години давали ковтнути води. Їсти я не хотів, та мені й не пропонували. Наприкінці терміну в’язничний лікар Джексон кілька разів приходив перевірити мій стан.

      Та відколи мене стали вважати за невиправного, я так призвичаївся до пекельної сорочки, що саме стискання не завдавало мені особливої шкоди. Звісно, сорочка виснажувала мене, забирала всі сили, але я навчився напружувати м’язи, коли мене шнурували, і зберігав собі трошечки простору. Після перших ста годин я був лише стомлений і знесилений. Мені дали добу перепочити, а тоді знову скрутили, вже на сто п’ятдесят годин. Тіло мені задубіло так, що я майже весь час його не відчував, а в голові паморочилося. Крім того, я зусиллям волі намагався якнайбільше спати.

      Далі начальник в’язниці запровадив зміну в свою програму: мене стали шнурувати й давати спочинок через неоднакові проміжки часу. Я ніколи не знав, коли знов опинюсь у пекельній сорочці. Часом я десять годин перепочивав, а двадцять лежав стиснутий; іноді спочивав тільки чотири години. Траплялося, що вночі, коли найменше можна було сподіватися, з гуркотом відчинялися двері і наглядачі скручували мене. Одного разу було навіть так: протягом трьох днів і трьох ночей я навперемін вісім годин лежав у пекельній сорочці, а вісім перепочивав; та коли вже я почав звикати до цього, мене несподівано зашнурували на цілі дві доби.

      І водно те саме запитання: де динаміт? Начальник в’язниці часом аж казився, а часом, як я витримував занадто жорстоке стискання, мало не благав мене признатись, обіцяв три місяці цілковитого спокою в лікарні й добру їжу, а опісля староство у в’язничній бібліотеці.

      Лікар Джексон, мізерна, нікчемна істота з поверховим знанням медицини, почав ставитися скептично до моєї кари. Він заявив, що пекельна сорочка не зможе мене вбити, хоч скільки я лежатиму в ній. Після такої заяви начальник в’язниці заповзявся довести йому, що таки вб’є мене.

      – Ці сухорляві інтелігенти ошукають і самого чорта, – бурчав він. – Вони міцніші за сирицю. А проте ми впораємо його.

      Чуєш, Стендінгу? Досі ми ще тільки гралися з тобою. Але ти хоч і зараз можеш позбутися клопоту – признайся тільки. Я дотримаю свого слова. Я вже сказав: динаміт або тобі капець.

      Так воно й буде. Вибирай.

      – Невже ви гадаєте, що я задля втіхи мовчу? – промовив я, насилу зводячи дух, бо Мордань Джонс саме натиснув мені ногою на спину, щоб міцніше зашнурувати, а я напружив усі м’язи, щоб вигадати трохи простору. – Мені нема в чому признаватись. Я відрубав би собі праву руку, аби тільки міг привести вас до того динаміту.

      – Бачив я таких учених, як ти, – ошкірився начальник. – Що вже западе їм у голову, ніяким богом не викуриш із неї. Норовисті, як ті коні. Тісніше, Джонсе, хіба так шнурують! Або ти признаєшся, Стендінгу, або я зведу тебе зі світу! Так і знай.

      Проте

Скачать книгу