LITMIR.BIZ

      – Щось мені вже їсти захотілося, – зауважила Дороті. – Саме час снідати, а сніданку нема.

      – Можеш узяти моє яйце, – запропонувала Руда Курка. – Мені за нього байдуже.

      – І ти не хочеш висидіти курча? – здивовано спитала дівчинка.

      – Не хочу. Я висиджую курчат тільки тоді, коли маю гарне м’якеньке гніздечко десь у спокійному місці й тринадцятеро яєчок під собою. Бо тринадцять – це для курей щасливе число. Тому можеш це яйце з’їсти.

      – Та ні, сирого яйця я нізащо не з’їм, тільки варене! – вигукнула Дороті. – Але однаково я тобі дуже вдячна.

      – Нема за що дякувати, люба моя, – відповіла Курка спокійно й заходилась чистити на собі пір’я.

      Якийсь час Дороті стояла, дивлячись у морську далечінь. Але вона все думала про яйце і тому врешті спитала:

      – А нащо ж ти несеш яйця, коли не хочеш висиджувати курчат?

      – Така в мене звичка, – відповіла Руда Курка. – Я завжди пишалася тим, що маю свіженьке яєчко щоранку, окрім тої пори, коли квокчу. Я ж не можу вранці покудкудакати, поки не знесу як слід яєчка, а без кудкудакання я не була б щаслива.

      – Дивно, – в задумі промовила дівчинка, – але ж я не курка, й від мене не можна чекати, щоб я це зрозуміла.

      – Безперечно, люба моя.

      Дороті знов замовкла. Правда, з Рудої Курки було сяке-таке товариство, з нею трохи веселіше, і все ж у океані їй було страшенно самотньо.

      Трохи згодом курка підлетіла вище й сіла на верхню рейку клітки, тобто трохи вище від голови Дороті, коли та сиділа на дні, як було саме тоді.

      – Ой, та ми ж недалечко від берега! – вигукнула Курка.

      – Де ж він? Де? – схвильовано закричала Дороті, зірвавшись на ноги.

      – А он там, трохи далі, – відповіла Курка, кивнувши головою у певному напрямку. – Здається, нас несе туди, і ще до полудня ми будемо на сухій землі.

      – От добре буде! – сказала Дороті й тихенько зітхнула, бо її ноги ще й тепер час від часу заливала хвиля, що хлюпала між планками.

      – Авжеж добре, – відповіла її товаришка, – бо нема у світі нікого нещаснішого за мокру курку.

      Земля, до якої вони, як здавалося їм, швидко наближалися, бо виднілася з кожною хвилиною виразніше, була напрочуд гарна. Такою бачила її дівчинка у плавучій курячій клітці. Понад самою водою тяглася широка смуга білого піску та ріні, а далі височіло кілька скелястих пагорків, за якими зеленів рядок дерев – певне, там починався ліс. Але не видно було жодної оселі й жодного знаку того, що на цій невідомій землі живуть люди.

      – Сподіваюся, ми знайдемо щось попоїсти, – сказала Дороті, нетерпляче дивлячись на берег, до якого їх несло. – Адже час сніданку давно минув.

      – Я теж трошечки зголодніла, – зауважила Руда Курка.

      – А чого ти не з’їси свого яйця? – спитала дівчинка. – Тобі ж не треба, як мені, щоб їжа була варена.

      – Ти що, маєш мене за канібалку? –

Скачать книгу