На Західному фронті без змін. Повернення - Эрих Мария Ремарк

Скачать книгу

вбитися в силу.

      Він подає мені знак підсунутися ближче. Нахиляюся до нього, і він шепоче:

      – Я в це не вірю.

      – Не мели дурниць, Франце, за кілька днів ти сам упевнишся. Подумаєш, ампутували ногу. Та тут іще й не таке роблять.

      Він піднімає руку.

      – Глянь-но сюди, на ці пальці.

      – То від операції. Добряче жери, і тоді швидко одужаєш. Вас тут непогано годують?

      Він показує на миску, ще наполовину повну. Це мене непокоїть.

      – Франце, ти повинен їсти. Найголовніше – їсти. Адже з цим тут начебто добре.

      Він ніби не слухає. Трохи помовчавши, повільно говорить:

      – Я так хотів стати лісничим.

      – Ти ще встигнеш, – заспокоюю я. – Тепер уже виготовляють чудові протези, з таким протезом ти й не помітиш, що тобі чогось бракує. Вони кріпляться до м’язів. З протезом для руки можна ворушити пальцями й працювати, навіть писати. І, крім того, тепер весь час винаходять іще досконаліші протези.

      Якийсь час він лежить тихо. А тоді каже:

      – Можеш узяти мої шнуровані чоботи для Мюллера.

      Я киваю й силкуюся вимовити щось підбадьорливе. Губи в нього стали зовсім безбарвні, рот побільшав, зуби випинаються, і здається, що вони крейдяні. Тіло в нього тане, чоло випинається дужче, вилиці загострюються. Кістяк наче пробивається назовні. Очі вже западають. За кілька годин усе скінчиться.

      Не вперше я бачу, як помирають; але ми росли разом, а це все-таки зовсім інша річ. Я списував у нього домашні завдання. У школі він зазвичай носив коричневий костюм із паском, і рукави в нього завжди були витерті до блиску. Він єдиний серед нас умів робити на турніку «сонце». Коли він так крутився, його чуб маяв, наче шовковий, і падав йому на обличчя. Канторек пишався ним. Але цигарок хлопець не терпів. Шкіра в нього була біла-білісінька, і він чимось скидався на дівчинку.

      Я дивлюся собі на чоботи. Вони величезні, незграбні, холоші заправлені в халяви; коли стоїш у цих широченних чоботях, здаєшся товстим і дужим. Та коли ми йдемо купатися й роздягаємось, стегна й плечі в нас знову стають вузькими. Тоді ми вже не солдати, а майже хлопчаки, ніхто не повірив би, що ми можемо тягати на собі ранці. То якась дивна мить, коли ми стоїмо роздягнені: тоді ми не на службі й почуваємося майже як цивільні.

      Коли ми купалися, Франц Кеммеріх ставав зовсім малий і тоненький, наче дитина. І от він лежить, чому, скажіть мені, чому? Треба було б провести повз це ліжко весь світ і сказати: це Франц Кеммеріх, йому дев’ятнадцять з половиною років, він не хоче помирати. Не дайте йому померти!

      Мені паморочиться в голові. Дух карболки та тліну заповнює легені, повільно заповзає в них, наче рідота, і душить.

      Сутеніє. Обличчя в Кеммеріха блякне, він лежить у подушках такий блідий, що аж світиться. Губи тихо ворушаться. Я схиляюся над ним. Він шепоче:

      – Якщо знайдете мого годинника, відішліть його додому.

      Я не заперечую. У цьому немає тепер сенсу. Його не переконаєш. Мені боляче від моєї безпорадності. Це чоло із запалими скронями, ці вуста, власне – оголені

Скачать книгу