LITMIR.BIZ

Скачать книгу

«Я почуваюся товстухою», – і сподівалася, що нічого надто особистого з мого життя я не викажу.

      Проте з часом я по-справжньому потоваришувала з дівчатами з нашої групи. Я все не могла повірити, що вони знають про мене найгірше, та при цьому люблять мене просто так, беззастережно. Здобувши їхню довіру, я почала дедалі більше розповідати про себе. Коли я промовила вголос своє потаємне, то змогла зрозуміти, якими спотвореними стали мої думки.

      Група допомагала мені бути чесною. Однак, що найважливіше, вони підштовхнули мене до одужання.

      – Це твій розлад харчування тобі каже, що ти товста, – пояснила мені одного разу Мінді. – Ти маєш наказати своїй анорексії, щоб вона стулила пельку.

      Її різкий коментар змусив мене збагнути: я стала заручницею власного розуму. Анорексія була впертою. Вона забрала з мене забагато енергії, вона не дозволяла мені дружити ще з кимось. Я присяглася собі, що одужаю. Я надто довго страждала й більше не хотіла так жити.

      Тож зараз або ніколи. Анорексія має піти. Одного вечора, після зустрічі нашої групи, я намалювала у щоденнику могильну плиту. «Сьогодні я маю попрощатися з анорексією, – написала я, – якийсь час вона була моєю найкращою подругою. Нехай спочиває з миром».

      Я відбула численні години терапії, я відчувала неймовірну підтримку групи, я повільно, дуже повільно, одужувала. Почавши виганяти анорексію зі свого життя, я нарешті спромоглася прийняти у свій простір тих, хто любив мене.

      Одужання – складний шлях, сповнений невдач і поразок. Однак моя система підтримки виявилася такою сильною, що зрадити я просто не могла. Дівчата допомагали мені повернутися на шлях одужання – кожної нашої зустрічі.

      Потім настав визначальний момент, коли я зрозуміла: «Я це зробила». Я сиділа тоді з найкращою подругою в ресторані. Ми вечеряли, вона дивилася на мене та всміхалася.

      – Знаєш, Зоє, ти так змінилася за час навчання в коледжі, – сказала вона. – Ти дійсно стаєш прекрасною, і зовні, і всередині.

      Вона навіть не уявляла, як багато важив для мене її коментар. Саме цієї миті я зрозуміла, що в мене ніколи більше не виникне потреба голодувати. Анорексія ніколи не була моїм другом, а просто дивною хворобою, що обманом прокралася до мого розуму. Відпустити її було найважчим учинком у моєму житті. Утім, щойно змогла це зробити, я нарешті полюбила саму себе, нарешті знайшла справжніх друзів.

Зоя Найтлі

      6. Цей шлях – Його, а не мій

      Воля Божа – не дороговказ, а настанова.

Ендрю Дьюз

      У моїй пам’яті зринає картина: я стою під будинком «Кронікл» – безліч ранків, – намагаючись прочистити собі мозок, зосередитися на своїх обов’язках редактора маленької недільної газети. Я пам’ятаю, як молився тоді, як благав Бога про допомогу.

      Невдовзі почнуть сходитися колеги, тож час приклеїти фальшиву усмішку на обличчя, підсипати двійко-трійко жартів. Але себе я бачив у глибокому циліндричному колодязі,

Скачать книгу