LITMIR.BIZ

Скачать книгу

здається, і брат наш Хор. Треба поспішати. Такий день! – застогнав брат Дога. – Думали в росі викупатися та з собою її взяти. То священна роса. Вона і мертвого піднімає.

      – Поспішімо! – вже з коня вигукнув брат Сагайда.

      Сонце превелике червоним павуком уже розпустило промені – щоб, спираючись на ці лапи, піднятися над землею. Переляканий місяць квапливо збирав своє чорне срібло, й воно стрімко стоншувалося й тануло, вивільняючи різнобарв’я природи.

      Як не хотілося пустити коней щодуху, та вершники розумно остерігалися. У густій траві годі було вгледіти, куди ступають коні. Тріщина в землі, нірка ховраха, оголений камінь чи будь-що інше, що нечистий підкладає під копита, – і на швидкому бігу біда, вилетить із сідла вершник. Та ще страшніше, коли кінь ногу зламає. Це коли в гонитві летиш за ворогом по степу – все на Бога сподіваєшся.

      А коли від сильного ворога йдеш, то про це й не думаєш. Та й зараз зберегти коней потрібно. І так їм важко грудьми розривати склеєні росою трав’яні коси. Та ще й серпанок. Здається, і легкий той туманець, але від кореня до половини траву ховає.

      Чого ж тут сердитися? Хоча й прикро. Коні наразі добрі в братів. Такі, що один на тисячу. Та ще й хтозна, в яких краях та тисяча на пасовиську жирує.

      – А ось і шлях битий! – радісно вигукнув брат Дога, що йшов першим.

      – На Кальник дорога, – враз повеселішав брат Сагайда. – Тепер і вітер нас не наздожене.

      Скоро долинули до пагорба. Стали, роззирнулися й схмурніли.

      – Тойумлук[8], – гнівно сказав брат Дога.

      Дивитися на те страшно. Палають крайні хати – давній і випробуваний спосіб змусити селян спросоння метушитися. І за що хапатися? За скарб домашній, за діточок чи за зброю? Та ще й виття, стогін, плач жіночий. І чули про таке, та й не раз переживали – однак не кожен козак цьому раду відразу дасть.

      І все ж дивний якийсь цей грабіж. Не бігають жінки від хати до хати, не чутно скреготу шабель, не гримлять постріли. Бути того не може, щоб козаки не билися. І побити їх усіх так скоро не могли розбійники степові. Відоме це місце як Мурафа[9], сотенне містечко брацлавського воєводства, що за версту від Кальника. Якими відчайдушними, досвідченими й хоробрими повинні бути розбійники, що зважилися в саму гущу козацьку сунутися?

      – Он вони, аспидові діти! – часто задихав брат Дога.

      Та Кужель і Сагайда вже й самі побачили, як на горбок, на південь від села, важко піднявся гурт коней.

      – Лише троє степовиків, – усміхнувся Сагайда. – Дозвольте, братове, мені ту справу вирішити.

      Кивнули брати. А Дога додав:

      – Сам бачиш ті корзини. Помітять тебе, і потече з них кров ангельська.

      – Не помітять, – знов усміхнувся Сагайда і пустив коня чвалом, на ходу натягуючи тятиву лука.

      Не було тепер куди поспішати й потреби мучити коней. Повільно під’їхали до крайньої хати. Димить ще, а вогню не видно. Злизав він солом’яну стріху й білі стіни закоптив.

Скачать книгу