LITMIR.BIZ

      Пролог

      – Славно килима[1] розкачували! На такому вік вікувати та меди куштувати! Уклін вам, браття, від серця, душі й розуму.

      – І тобі, брате Сагайдо, уклін від небес до землі.

      Побачивши кроків за десять двох споряджених коней, Сагайда відчув, як неприємний холодок пробіг по спині. То звичний знак, а зовсім не передранкова свіжість.

      Та й не охолола за ніч земля. Тільки дихати стало спокійніше. Бо ж за день добряче на сонечку напарилася. Хоча й підняла на свій захист трави буйні, високі й соковиті, щедро вкрила листям ліси, діброви й сади, напоїла прохолодою підземних джерел річки й озера, – та вдень годі їй урятуватися від сонця на півнеба. Це при тому, що небесне світило ще в повну силу не увійшло – щойно тільки звільнилося від морозних обіймів і почало тішити всяку живність. А спостерігши ту радість, іще жаркіше задихало. Скоро вже розпечеться так, що люди й тварини аж прокльони йому посилатимуть. І тоді соромно стане сонечку – і знову почне воно шукати обіймів морозних.

      Та до розпеченого літа ще не близько. Ще помилу´є око зелень тисячами своїх відтінків, солодкі аромати змусять завмерти, а ніжність листяного шепоту розслабить до сльози.

      А вночі не зелень – то джгути, нитки та краплі почорнілого срібла зі смарагдовими мазками. Аж світяться вони в трав’яному килимі, а над колом тим і далі – стіна гнучкого срібла, що до кожного вітерцю прислухається. І вітерець тонко сріблом співає. А як же йнакше, коли повний місяць панує!

      Прошепотів добре слово до коня свого Сагайда, поцілував у змилену від довгого бігу морду й так і залишив його в травах при повній збруї.

      Не обнялися брати. Не той статут у них. Підмостивши ноги в чоботях сап’янових, сіли в коло. Близько – так, щоб руку простягти. Набили люльки тютюном із травами запашними. Запалили від жаринки, що по колу братньому пройшлася. Скільки годиться помовчали – але не для того зібралися.

      – Скажу я, брати.

      – Кажи, брате Кужелю. Поки немає з нами брата Хора, твоє слово старше, – з повагою схилив голову Сагайда.

      Так само вчинив і третій брат.

      Помовчав брат Кужель як годиться, вибив згаслу люльку на широку долоню, злизав усю ту смакоту й заговорив, похитуючись:

      – Прийшли до мого бурдюга[2] в Дикому полі гості непрохані. Спочатку лисиця наймудріша, столітня, а за нею вовк-сіромаха, що й на місці не встоїть, ніби його земля пече. А потім ворон-розумака на плече опустився. А ще орел-степовик, що вітер обганяє, ніби цвяхом прибитий, над головою завис. І повідомили вони мені новину, яка серце втішила, але розум засмутила. Водиш ти, брате Сагайдо, людей вільних, відважних у походи далекі, навіть до берегів султанських. То справа потрібна. А як без доброго сіряка?[3] Без нього ніяк. Навіть зиму не побореш. То справа славна. Військова звитяга жила, живе і житиме. Так нам заповідано. Тому і радію.

      Замовк брат Кужель. Став люльку набивати. За тютюнову роботу взялися і брати. Але не запалив свою люльку брат Кужель. Покректав столітнім крехом та й продовжив:

      – Скажу я, брати.

      – Кажи, брате Кужелю, що твій розум засмучує? – знову запропонував брат Сагайда голосом осілим, настороженим.

      – Казали гості мої непрохані, що смерть-бабера надто вже веселою стала. Збирає врожаї небачені з ланів кривавих, бойових. А все від того, що багацько з’явилося сміливців веселих. Та то таке. Але сміливці ті вмілі. На сотню з шаблею кидаються, а на десяток із голими руками йдуть. А ще стріляють так густо і влучно, що рядами ворогів своїх кладуть. І думається мені, що науку ту не з роками й походами вони накопичують, а її передають їм із щедрістю неймовірною ті, кому таємне дозволено. І тепер не допомогою оте таємне стало людям ратним, а зброєю звичною. Немає наразі у багатьох страху й священного трепету перед знаннями стародавніми. Добре те чи погано – та ось, думається, для чого зібрав нас брат наш старший Хор у ніч святих таїнств, що зветься тепер Юра[4].

      – Дозвольте мені слово мовити, братове.

      – Кажи, брате Дого, – з повагою схилив голову Сагайда.

      Брат Кужель трохи забарився, але також із повагою схилив голову.

      – Прийшов я до солодкої води напитися і коня напоїти. Бачу: сидить на камені біля берега баба – на вид жахлива, з довгим розпущеним світлим волоссям. І груди в неї довгі-довгі, та ще за спину вона їх закидає. Пам’ятаю: був я молодим, і вона була доброю до мене. Боги юрт нагородили її родючими землями. Дбала вона про родини й про стада незліченні. Ніхто на полювання не виїжджав, не зробивши їй пожертву. І ось йду, а підійти не можу. Знаю, це албасти´ – злий демон, і ступні тепер у неї, як у птиці. Підняла вона руку і не пустила мене ні до себе, ні до води. Прошепотіла з гіркотою: «Пам’ятаю тебе і пам’ятаю наші обійми. Я чекала

Скачать книгу