LITMIR.BIZ

      Ми тільки гралися з тобою —

      душа коханням не цвіла, —

      а за широкою рікою

      тремтіла голуба імла.

      І ми пішли туди обоє

      рожевий ранок зустрівать.

      Гуділи вітрові гобої

      і пахла росяна трава.

      Пустило сонце гострі жала,

      ти пісні зачала співать

      і піснею причарувала

      мене, веснянко степова.

      Тоді любов, як сніп горючий,

      що мчиться в колесі з гори

      й Купала осяває з кручі,

      шалено вибухла й горить.

      Із того часу, мов примара,

      іду я за тобою вслід.

      Над нами громовиць отара,

      а поміж нас тернистий глід.

      Поперед мене, легкокрила,

      у далеч полинула ти.

      Хотів би стать – і вже несила

      од тебе очі відвести.

      Не знаю, що це: щастя? мука? —

      цей весняний трояндний герць?

      Я тільки знаю, що розлука

      чиєсь розіб’є з наших серць.

      Ми вже не граємось з тобою,

      і туга коло уст лягла…

      Скажи: що робиш ти зі мною?

      куди мене ти завела?

      У серці троянди і буз:

      несе мені радість антена,

      прозору, як тіло медуз,

      легку, як мазурки Шопена.

      Я нюхаю світло і звук,

      я чую, як грає проміння,

      я бачу: на цвинтарі мук

      нове проростає насіння.

      О пращури прийшлих віків,

      в музику закохані діти,

      для вас я всю душу розрив,

      скарби, найдорожчі у світі.

      У серці троянди і буз:

      несе мені радість антена,

      прозору, як тіло медуз,

      легку, як мазурки Шопена.

      По кліті кованій, з залізними дверима,

      зневажений, але величніший, ніж бард,

      в незриме дивлячись тужливими очима,

      усе з кутка в куток ступає леопард.

      Повільний, гордий хід – мов огниками блима

      плямиста шерсть. Кругом розмови, сміх, газард,

      а в’язень в джунглях снить, де пуща несходима,

      де гнуться лотоси і квітне пишний нард.

      Поете, це – твоя така химерна доля:

      пручатись, борсатись у путах суєти

      і марити про рай, як Піко Мірандоля¹.

      До синіх берегів, мов золота гондоля,

      пливе замріяна твоя журба… а ти…

      а ти волочиш тут кайдани Атта Троля².

      Спустившися на саме дно копальні,

      шахтар в печі, немов підземний гном,

      рубає вугіль чи руду кайлом,

      прорізує фершлаги, штреки дальні.

      Не в сон

Скачать книгу