LITMIR.BIZ

Скачать книгу

щось змінилося: може, в ньому тепер менше було розпачу, більше безнадійної покори.

      – Еста вирішила поїхати від нас, у всякому разі на деякий час, – сказала вона, побачивши, що діти з цікавістю чекають пояснень. – Ви не повинні тривожитись за неї й багато думати про це. Я певна, що вона через якийсь час повернеться. Поки що, з деяких причин, вона пішла своїм шляхом. Нехай буде воля господня! («Благословенне ім’я господа», – вставив Ейса.). Я думала, що вона була щаслива серед нас, але, мабуть, я помилялась. Очевидно, вона сама повинна пізнати життя. (Тут Ейса знову вимовив своє: «Тц! Тц! Тц!»). Але ми не повинні погано думати про неї. Це ні до чого. Нехай керує нами лише любов і доброта.

      Проте вона вимовила це з деякою суворістю, що суперечила змістові її слів; голос її дзвенів.

      – Ми можемо тільки сподіватися, що вона незабаром зрозуміє, який безумний і легковажний її вчинок, і повернеться додому. Вона не може бути щаслива на тім шляху, на який ступила. Це не путь господа і не його воля. Вона надто молода і помилилася. Але ми прощаємо їй. Ми повинні простити. Наші серця повинні бути завжди відкриті для неї, повинні бути сповнені любові і ніжності.

      Вона говорила, ніби звертаючись до великої аудиторії, та голос її звучав суворо й печально, обличчя було холодне, застигле.

      – Тепер ідіть спати. Нам залишається тільки покладати надії на милость божу і молитися вранці, опівдні і ввечері, щоб ніяке зло не спіткало її. Так, хотіла б я, щоб вона не робила цього, – додала вона без будь-якого зв’язку з тим, що сказала раніше, очевидно, думаючи не про дітей, які стояли перед нею, а тільки про Есту.

      Але Ейса!

      «Що за батько!», – часто думав згодом Клайд.

      Окрім власного горя, він, здавалося, ще здатний побачити глибше горе дружини, – але нічого більше! Увесь цей час він стояв з безглуздим виглядом, нахиливши голову набік, – куценький, сивий, кучерявий, мізерний.

      – Хай буде благословенне ім’я господнє, – вставляв він час від часу. – Ми не повинні закривати перед нею наші серця. Так, так, ми не повинні осуджувати. Ми повинні тільки покладати надії на краще. Так, так! Хвала господу! Звеличмо господа! Амінь! О так! Тц! Тц! Тц!

      – Якщо хто-небудь спитає, де Еста, – по паузі продовжила м-с Гріфітс, навіть не подивившись у бік свого чоловіка і звертаючись до дітей, що обступили її, – ми повинні будемо сказати, що вона поїхала до моїх родичів у Тонаванду. Це не зовсім так, але ж ми й самі не знаємо правди, не знаємо точно, де вона… До того ж вона може незабаром повернутись. Отже, ми не повинні говорити про неї нічого поганого, поки не дізнаємось про все.

      – Так, хвала господу, – стиха відгукнувся Ейса.

      – Отже, якщо хто-небудь спитає про неї, поки нам самим нічого невідомо, треба відповідати так, як я сказала.

      – Звичайно, – промовив Клайд послужливо, а Джулія додала:

      – Гаразд.

      М-с Гріфітс замовкла і суворо, але водночас ніби прохаючи пробачення, подивилась на дітей. Ейса знову вимовив: «Тц! Тц! Тц!», і потім дітей послали

Скачать книгу