LITMIR.BIZ

Скачать книгу

Гейзиха відказала холодній старій Гейзисі, що в такому разі вона не піде з нею до церкви. Мати відповіла «чудово» й поїхала геть.

      На сходи я вийшов, щойно поголившись, зі вкритими милом мочками вух, досі в білій піжамі з візерунком із синіх волошок (а не бузку) на спині; я одразу ж повитирав мило, напахнючив волосся й пахви, ковзнув у фіолетовий шовковий халат і, нервово мугикаючи, спустився вниз у пошуках Ло.

      Хочу, щоб мої освічені читачі взяли участь у сцені, котру я збираюся знову розіграти; хочу, щоб вони роздивилися кожну деталь і переконалися, якою обачністю, якою цнотою сповнений цей винно-солодкий епізод, якщо поставитися до нього з, як висловився у приватній бесіді мій адвокат, «неупередженою симпатією». Ну що ж, розпочнімо. На мене чекає складне завдання.

      Головна дійова особа: Гумберт Зумер. Час: червневий недільний ранок. Місце: залита сонячними променями вітальня. Реквізит: стара канапа в червоно-білу смужку, журнали, грамофон, мексиканські дрібнички (покійний пан Гарольд Е. Гейз, нехай земля йому буде пухом, зачав мою любоньку в годину сієсти в потинькованій синім кімнаті під час медового місяця у Веракрусі, і на згадку про це по всіх усюдах були сувеніри, включно з Долорес). Того дня вона була вбрана в гарненьку бавовняну сукеночку, яку я вже бачив раніше, рожеву в темнішу клітинку, з пишною спідничкою й вузьким ліфом, а на завершення кольорової композиції вона намалювала губи і тримала в складених долоньках манливе, банальне, райськи-червоне яблуко. Утім, узута вона була не для церкви, а покинута біла недільна ташечка лежала біля грамофона.

      Моє серце загупало, мов барабан, коли вона сіла (спідничка злетіла вгору й опустилася) на канапу поруч зі мною й почала гратися блискучим фруктом. Ло підкидала його в порохнявисте сонячне повітря й ловила з лунким відполірованим плямканням.

      Гумберт Гумберт перехопив яблуко.

      «Віддайте», – попросила вона, демонструючи мармурову плоть долонь. Я віддав їй яблуко сорту делішес. Вона схопила його і вкусила – моє серце обернулося снігом під тоненькою малиновою шкіркою, – а потім із властивою цій американській німфетці мавпячою спритністю вихопила з моєї слабкої руки розкритий журнал (шкода, що ніхто не записав на плівку цей химерний візерунок, монограмне хитросплетіння наших одночасних чи однакових рухів). Поспіхом, майже не зважаючи на спотворене яблуко в руці, Ло шалено прогорнула сторінки в пошуках чогось, що хотіла показати Гумбертові. Нарешті знайшла. Я удав зацікавленість і так близько нахилив до дівчинки голову, що її волосся торкнулося моєї скроні, а рука зачепила мою щоку, коли вона витерла зап’ястком вуста. Розглядаючи світлину в мерехтливій імлі, я не одразу на неї відреагував, і дитячі колінця нетерпляче потерлися одне об одне. Перед очима зринала нечітка картинка: на пляжі горілиць відпочивав художник-сюрреаліст, а поруч із ним так само горілиць лежала наполовину захована в пісок гіпсова копія Венери Мілоської99. «Світлина тижня», – повідомляв підпис.

Скачать книгу