Америка - Франц Кафка

Скачать книгу

прикро, – сказав Карл, – але я миттю повернуся, – і вже хотів був летіти.

      – Тільки без зайвого поспіху, – заспокоїв пан Поллундер. – Ви не справляєте мені ані найменших незручностей, ваші відвідини для мене суцільна втіха.

      – Пропустиш завтра урок верхової їзди, ти вже скасував його?

      – Ні, – сказав Карл. Ці відвідини, якими він так тішився, мало-помалу докучали. – Адже я не знав…

      – І ти все одно збираєшся їхати? – запитав дядько.

      Пан Поллундер, ця привітна людина, прийшов на допомогу:

      – Дорогою туди ми затримаємося коло манежу і все залагодимо.

      – Це вже звучить краще, – сказав дядько. – Але ж Мак чекатиме на тебе.

      – Чекати не чекатиме, – мовив Карл, – але справді прийде.

      – Отож? – сказав дядько, так ніби Карлова відповідь не була жоднісіньким виправданням.

      І знову вирішальні слова промовив пан Поллундер:

      – Але ж Клара, – це була донька пана Поллундера, – вона ж чекає на нього вже сьогодні увечері, а вона має першість перед Маком, чи не так?

      – Безперечно, – погодився дядько. – То біжи вже до своєї кімнати, – і він кілька разів, немов проти волі, вдарив руками по бильцях фотеля. Карл був уже в дверях, коли дядько ще затримав його запитанням: – Але на урок англійської завтра рано ти ж повернешся?

      – Отакої! – вигукнув пан Поллундер і повернувся, наскільки це дозволяла його огрядність, від несподіванки у своєму фотелі. – Хіба не вільно йому принаймні завтрашній день провести за містом? Я тоді привіз би його післязавтра рано.

      – В жодному разі, – відповів дядько. – Я не можу дозволити так занедбувати його навчання. Згодом, коли він уже міцно стоятиме на ногах у налагодженому професійному житті, я радо дозволятиму йому приймати такі люб’язні й почесні запрошення.

      «Що за суперечності!» – подумав Карл.

      Пан Поллундер засмутився.

      – Але ж один вечір і одна ніч – це й справді майже зовсім нічого.

      – Я теж такої думки, – мовив дядько.

      – Доведеться вдовольнятися тим, що є, – сказав пан Поллундер, уже знову сміючись.

      – Тож я чекаю! – гукнув він Карлові, що, позаяк дядько нічого більше не казав, мерщій пішов. Повернувшись незабаром, уже готовий у дорогу, він застав у бюрі самого тільки пана Поллундера, дядько кудись пішов. Пан Поллундер радісно потис Карлові обидві руки, ніби намагаючись з усіх сил пересвідчитися, що тепер уже Карл справді їде. Карл, іще розпашілий від поспіху, і собі потис руки пана Поллундера, він тішився, що вирушає на прогулянку.

      – А дядько не розсердився, що я їду?

      – Та ні! Все це він говорив не так поважно. Просто він бере ваше виховання близько до серця.

      – Він сам вам сказав, що то не було так поважно?

      – О, так, – сказав пан Поллундер протягло, на підтвердження того, що не вміє брехати.

      – Дивно, як неохоче він дозволив мені відвідати вас, попри те, що ви його приятель.

      Пан Поллундер, хоч і не визнав цього відверто, теж не міг знайти

Скачать книгу