LITMIR.BIZ

      Гори перейшли із сотню ярдів зеленого пасовиська, яке вело до стін перших будинків на Віа Белла. Кожен дім за цими стінами мав власний город із томатами, іноді – самотню оливу чи лимонове дерево. Хвіртка до саду Ґільяно була незамкнена, і двоє юнаків тихо прослизнули всередину, де на них чекала мати Турі. Вона впала в його обійми, і сльози струменіли по її обличчю. Вона палко поцілувала його, шепочучи:

      – Мій любий сину, любий сину…

      А Турі Ґільяно вперше в житті зрозумів, що стоїть у світлі місяця, не відповідаючи на її любов.

      Було майже опівночі, місяць сяяв яскраво, тож вони поспішили до будинку, щоб їх не помітили шпигуни. Вікна були міцно зачинені, а родичі Ґільяно та Пішотти – розставлені по вулицях, щоб попередити про патрулі поліції. У будинку чекали друзі та рідні Ґільяно, які зібралися, щоб відсвяткувати його повернення. Стіл накрили пишно, наче на Великдень. У них була ця одна ніч, перш ніж Турі оселиться в горах.

      Батько Ґільяно обійняв його й схвально поплескав по спині. Обидві сестри були там, і Гектор Адоніс. Ще була сусідка – жінка на ім’я Ла Венера, вдова років тридцяти п’яти. Її чоловіком був відомий бандит на прізвище Канделерія – його близько року тому зрадили, і він потрапив у засідку поліції. Вона близько потоваришувала з матір’ю Ґільяно, але Турі був здивований, побачивши її на цьому зібранні. Запросити її могла тільки його мати, і він на мить здивувався – чому?

      Усі пили, їли й поводилися з Турі Ґільяно так, наче він повернувся після довгої подорожі за кордон. А тоді батько захотів побачити його рану. Ґільяно підняв сорочку, відкриваючи великий полум’яний шрам, тканини навколо якого досі були чорно-сині від пострілу. Мати почала голосити, а Турі з усмішкою сказав їй: