LITMIR.BIZ

Скачать книгу

й сіли в машину, що відвезла нас до розкішного салону за декілька кварталів. Я відчайдушно намагалася виглядати немов людина, що все своє життя провела у величезному чорному автомобілеві з кремовим шкіряним салоном. Я сиділа у куточку, поки жінка з дивною зачіскою «під лінійку» мила та вкладала волосся Аґнес. А через годину машина відвезла нас до стоматологічної клініки, де я знов сиділа в залі очікування. Місця, котрі мені довелося відвідати, були однаково тихими та вишуканими, а також неймовірно далекими від божевілля на вулицях шаленого міста. Я вдягла одне з моїх найбільш адекватних убрань – синю блузу з якорями, а також смугасту спідницю-олівець, та щодо цього хвилюватися не довелося: все одно я була невидимкою. Немов у мене на лобі було написано: «ПРИСЛУГА». Я почала помічати й інших асистентів, що блукали довкола, дивлячись у телефони, сновигали із чистою білизною з хімчистки або ж із кавою у картонних підставках. Я задумалася, чи не маю я запропонувати каву Аґнес, або ж можна просто викреслювати пункти зі списку. Більшу частину часу я не зовсім розуміла, навіщо я там потрібна. Усе й без мене працювало, як годинник. Здавалося, я була просто людиною-бронежилетом, що захищає Аґнес від навколишнього світу.

      Тим часом жінка відволіклася від телефонної розмови польською для того, щоб попрохати мене зробити замітку на планшеті:

      – Треба запитати в Майкла, чи сірий костюм Леонарда випраний. І, можливо, зателефонувати місіс Левицькі щодо моєї сукні від «Жіванші» – здається, я трохи схудла з тих пір, як востаннє її вдягала. Може, її вдасться вшити.

      Вона пірнула до своєї величезної сумки від «Прада», дістала пластикову смужку таблеток і кинула дві до рота.

      – Води!

      Я огледілася і знайшла пляшку в кишені в оббивці дверей. Відкрутивши кришку, я дала воду жінці. Машина зупинилася.

      – Дякую.

      Водій – чоловік середніх років із густим темним волоссям і щоками, що підскакували при ходьбі, – вийшов, щоб відчинити перед нею двері. Коли вона зникла у ресторані, привітавши швейцара, немов старого друга, я хотіла вийти за нею, але водій захряснув двері. Я залишилася на задньому сидінні.

      Я просто сиділа, гадаючи, що ж мені робити тепер.

      Перевірила телефон. Визирнула у вікно, мріючи про яку-небудь сендвічну. Постукала ногою. Нарешті я пірнула уперед, до передніх сидінь.

      – Мій тато залишав нас із сестрою в машині, коли сам ішов до пабу. Він приносив нам кока-колу, а також пачку маринованої цибулі «Монстер Манч», і це заспокоювало нас на цілих три години. – Я пальцями постукала по коліну. – У наш час за це можна потрапити до в’язниці за жорстоке поводження з дітьми. Але зауважте, що «Монстер Манч» була нашим абсолютним фаворитом. Ми увесь тиждень чекали на цей день.

      Водій промовчав.

      Я нахилилася трохи далі, щоб моє обличчя було лише у дюймі від нього.

      – Отже. Як довго це може тривати?

      – Скільки триватиме, стільки й триватиме. – Він зиркнув на мене у дзеркалі, але миттєво відвів погляд.

      – І ви завжди просто чекаєте тут?

      – Це моя робота.

      Я посиділа з хвильку, а потім поклала

Скачать книгу