Украдене щастя (збірник) - Іван Франко Шкільна бібліотека української та світової літератури

Скачать книгу

здається, ані краю, ні кінця їм десь нема.

      «Хто сей мрець?» – клубиться в серці те питання, наче гадь.

      «Хто сей мрець?» – свого сусіди врешті зваживсь я спитать.

      Не підводячи обличчя, не розплющивши очей,

      Відповів сусід мій глухо: «Мирон, Мирон мрець отсей».

      «Мирон, Мирон!» Що за Мирон? Все сказати би волів!

      Але чом же серце в мене похололо від тих слів?

      Чом уста мої поблідли, і трясуться, і мовчать,

      Мов отсе на них прибито вже смертельную печать?

      Я підводжу очі вгору: ось вже й вулиці кінець;

      Величезна чорна брама, а на ній з огнів вінець;

      Під вінцем огнистий напис блимає, немов ільща:

      «Хто сюди ввійде, надію най навіки попроща».

XII

      Хрести, хрести, хрести в вінках тернових

      Без написів, лиш огник, що горить

      На кождім гробі – знак, що там, в дубових

      Дошках, чиєсь гаряче серце спить.

      Хрести й огні довжезними рядами…

      Аж на кінці, де на цілець ступить,

      Зівають челюсті нової ями.

      Тут зупинився караван. Весь люд

      Розставився при гробі тім кругами.

      І не було жалібних співів тут.

      Зняли із каравану домовину

      І вже край гробу на землі кладуть.

      Один із війська виступив на глину,

      На горб, щоб добре всім його видать,

      І рік, схиливши голову вдолину:

      «Позволите, панове, річ держать?»

      Немов від вітру колоски на полю,

      Схилились чола. Він почав казать:

      «Товариша у боротьбі за волю,

      Войовника, що був проводир нам,

      І сівача, що сіяв кращу долю,

      Будівника, що клав величний храм

      Будущини, ось тут ховаєм нині.

      Як жив, що вдіяв – відомо всім вам.

      Вмер нагло днесь о північній годині».

      А втім, знизу озвався різко піп:

      «Вмер нагло, кажеш? По якій причині?

      Я самовбійці не покроплю гріб».

      «Не самовбійця, – мовив речник стиха. —

      Він впав, як зжатий острим серпом сніп,

      З рук зрадника, що й нам накоїв лиха.

      І не кинджалом вбитий, не мечем,

      А словом, що пихою злою диха».

      Тут голосним всі вибухли плачем,

      А речник з горбу так сказав по хвили:

      «Прощай нам, брате! Ти своїм плечем

      Нас захищав, коли злі бурі били,

      Твій ум показував нам шлях у тьмі,

      Твій приклад в праці додавав нам сили.

      Та поки лишимось отут самі,

      Прийми від нас остатнє цілування,

      Остатній цвіт в розставання зимі».

      Знов розляглось великеє ридання.

      В труні відбили віко гробарі,

      І почалось остатнєє прощання.

      До трупа тислися малі й старі,

      Устами уст мерцевих доторкались

      І кланялись потім землі сирій.

      «Чи всі вже з братом нашим попрощались?» —

      Знов мовив речник. «Всі вже!» – загуло.

      «Не всі ще! – інші голоси озвались. —

      Одного

Скачать книгу