LITMIR.BIZ

      Відомий український поет і прозаїк Слісаренко ніколи не впадав у розпач і всією своєю поважною постаттю, своїми глибокими очима і сивим чубом якось мимохіть викликав до себе симпатію. Коло нього було затишно. Був завжди привітний. Його усмішка була завжди щира, а мова, навіть тоді, коли говорив про страшні, нелюдські й дикі справи, була завжди спокійна, перейнята тонкою іронією чи легким французьким гумором. Ніколи ні на що не скаржився. Не говорив, що голодний, хоч і хотів їсти, і ділився всім, що мав. Коли його запрошували, не відмовлявся і завжди тримав себе щиро, по-товариському. Зовні нагадував «сенатора на покої».

      Як прибув на острів, спочатку працював на парниках. Йому доручили ходити за квітами, і він виконував це блискуче, з неабиякою старанністю. «Люблю контрасти, – говорив, – Соловки – квіти». Та згодом став за сторожа на одному із складів сільгоспу. На посаді цій безпорочно прослужив до від’їзду з острова.

      Ніхто тими складами не цікавився. Довгими соловецькими вечорами сиділи ми і розмовляли про різні справи. Нелегко сьогодні пригадати, про що саме говорилося тоді, але говорилося багато й про все. Іноді й про те, про що не час іще писати. Згадували минуле, переоцінювали цінності. А згадувати було про що, як і думати та передумувати, бо пройдений шлях був довгий, важкий і непростий.

      Слісаренко, як і більшість нас, не жалів за тією так званою «волею». «Мені здається, – говорив він, – що для того, щоб людина стала порядною, чесною і відданою нашій справі, і треба потрапити до цієї обителі. Саме в оцих снігах невилазних, нетрях, ущерть набитих благородними кістками наших попередників, що під шелест сумних соловецьких сосен замучені, заснули тут вічним сном, тільки тут збуваємося ми наших забобонів і починаємо дивитись на справу українського буття по-справжньому». Коли-не-коли писав вірші, новелі, віршовані листи до дружини. Любив дружину і завжди говорив про неї тепло і лагідно.

      Його погляди на родину, державу, суспільні взаємини майбутнього базувались на найбільшому розвиткові особистої ініціятиви людини та сильному державному проводі. Свої літературні роботи читав друзям і був винятково толерантним у критиці написаного іншими. Залюбки говорив про українську літературу, про шляхи нової української літератури. Завжди підкреслював важливість створення новітньої української новелі, безжурного, легкого жанру. «Досить філософії і політиканства. Треба писати новелі, цікаві змістом, які б прищеплювали нашій людині любов до життя, до творчости. Читач мусить спочивати, читаючи нашу книгу. Література, театр, мистецтво, філософія,

Скачать книгу