ТОП просматриваемых книг сайта:
Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki. Тадеуш Доленга-Мостович
Читать онлайн.Название Щоденник пані Ганки = Pamiętnik pani Hanki
Год выпуска 1939
isbn 978-966-03-8158-2
Автор произведения Тадеуш Доленга-Мостович
Жанр Зарубежная классика
Серия Видання з паралельним текстом
Издательство Фолио
Субота
Дядько Альбін був вельми вражений моїми відомостями. Я не відмовила собі в приємності зробити кілька в’їдливих зауважень щодо його досвіду. Він покірливо вислухав їх і сказав:
– У такому разі це страшенно хитра жінка. Повір, мала, я не належу до наївних простаків. Коли вже вона й мене зуміла ввести в оману, то це свідчить, що вона таки добра пройда і має якусь дуже важливу причину приховувати своє знання польської мови.
– Але яку?…
– І гадки не маю. Адже вона не криється з тим, що володіє кількома іншими мовами. Крім англійської, вона знає французьку, німецьку та італійську. Чому ж їй так важливо приховувати одну цю мову?… Може, вона просто хоче мати наді мною перевагу, аби розуміти, що я кажу? Чи, може, прикидається перед прислугою, бажаючи знати, що про неї балакають.
Я занепокоїлась.
– А може, ви, дядечку, чимось виказали себе перед нею?
– О, не турбуйся. Я для цього надто обережний. То, кажеш, пан Довгірд про неї доброї думки?
– В усякому разі, нічого поганого він про неї не сказав.
– Ну, на нього ми можемо звіритись. Колись його вважали за одного з найкращих дипломатів.
Я іронічно посміхнулася.
– Так само, як вас вважають за одного з найкращих знавців жінок.
– Слухай, мала, – сказав він, – твої стріли летять у порожнечу. Кожен знавець жінок знає про них, по суті, лиш одне: що вони ховають у собі чимало несподіванок. У цьому, зрештою, і полягають ваші чари. Але будемо говорити серйозно. Не знаю, чи не варто б трохи відкрити карти. Чи не треба б принаймні їй сказати, що її фокус із приховуванням знання польської мови не вдався.
– А навіщо їй це казати?
– Хоч би на те, щоб потім спитати, чому вона це робила.
– По-моєму, краще зачекати. Передусім треба надіслати до Брюсселя ті відомості, які я дістала в дядька Довгірда. Це дуже полегшить їм дальші пошуки.
– Авжеж, – погодився дядько. – Я зараз же їм напишу. Так чи інак, а ми вже знаємо про цю даму чимало. Я бачу, що тобі не терпиться, але даремно. Поспіх тут ні до чого.
Я похитала головою.
– А по-моєму, навпаки.
– Ти помиляєшся, мала. Якби Яцекові загрожувала з її боку якась серйозна небезпека, якби її тиснув час, вона вже давно пустила б у хід ту зброю, що має в руках. Та їй, як видно, не так уже й доконче треба скомпрометувати Яцека. Скидається на те, що вона веде з ним переговори.
– Про що?
Дядько знизав плечима.
– Цього я не знаю. Якщо не про гроші, то можна припустити, що вона хоче повернути собі Яцека. Бо чого б іще вона могла хотіти? В усякому разі, варте уваги те, що вона його не квапить. Вона погодилася на його від’їзд до Парижа, а тепер от до Бєловежі. Казала мені навіть, що й сама невдовзі збирається поїхати на кілька днів до Криниці, яка її нібито зацікавила відтоді, як там побували наступниці