LITMIR.BIZ

Скачать книгу

як потрібна була їй справжня дружба та дуже чоловіче плече, на яке вона могла б спертися.

      Отож, не кидаючи каміння докорів, обмежимося відзначенням факту, що тієї неділі між п. Ганкою Реновицькою та п. Робертом Тоннором зав’язалася дружба. Доказом цього може бути те, що вони напевне випили чудовий коньяк п. Тоннора на брудершафт, бо від цього дня п. Реновицька в своєму щоденнику називає його просто Робертом. (Примітка Т. Д.-М.)

      Я повернулася додому, приголомшена всім тим. До того ж випила забагато коньяку. Який дивний світ! Людина ніколи не знає, що на неї чекає, що її може спіткати. От якби життя завжди тішило мене такими несподіванками! Роберт просто чудовий!

      Вівторок

      Нарешті я таки побачила її!

      Звуть її Елізабет Норман. У паспорті значиться як жителька Бельгії, двадцяти шести років. Вона гарна, це важко заперечити. Щодо її віку дядько Альбін не помилився. Зате його передбачення щодо її зовнішності не справдилися. Вона не білявка, а рудувата шатенка. Очі в неї не голубі, а зелені. На зріст вона не така, як я, а значно нижча й тендітніша. Оце вам доказ сталості чоловічих смаків! Бог знає, якими ще жінками міг захоплюватись Яцек. Тепер уже я ні в що не вірю. Могли там бути й чорняві, й руді, може, навіть китаянки чи негритянки. Від чоловіків можна сподіватися чого завгодно.

      У першу мить, коли я її побачила, мені здалося, що це та сама, яку я спіткала на сходах у Роберта під час свого першого візиту. Та, виявляється, я помилилася. По-перше, та була зовсім руда, по-друге, трохи вища, а по-третє, сам Роберт на моє запитання, чи знає він міс Елізабет Норман, відповів, що ніколи й не чув про таку. Він навіть здивувався, звідки я взяла це ім’я.

      У неділю ввечері, проходячи з Тото і його кузеном Лобонєвським через вестибюль «Брістоля», я побачила дядька, що пильно читав якусь газету. Під час вечері мене викликали до телефону. Звісна річ, то був не телефон, а дядько. Не гаючи часу на зайві розмови, він показав мені смужку поштового паперу.

      – Впізнаєш це письмо? – спитав він.

      Я враз його впізнала. То було її письмо. Я б упізнала його навіть і в пеклі. Виявилося, що дядько дав добрі чайові покоївці, що прибирала номер пані Норман, аби вона дістала хоч клаптик паперу з письмом англійки. На уривку можна було прочитати слова: «…nd І now in Wars…»

      Як видно, це мало означати: «і я тепер у Варшаві». Зрештою, і папір був той самий.

      – А тепер, – спитав дядько, – хочеш її побачити?

      – Де вона? – занепокоїлась я.

      – Сидить у ресторані. Маленький столик за другою колоною. Вона сама, вдягнена в темно-зелену сукню та пелеринку із сріблястих лисиць.

      – Вона гарна? – спитала я.

      Дядько блиснув моноклем і відказав:

      – First class.[4]

      Я була прикро вражена і подумала, що дядько перебільшує. Але він додав:

      – Опам’ятайся, мала, і не здумай робити їй жодних мін. Постарайся звертати на неї якнайменше уваги. А то все зіпсуєш.

      Я урочисто заприсяглася дядькові, що триматиму себе в руках. І за всю

Скачать книгу