LITMIR.BIZ

      …А то ще було раз… єк мати з сином прощала си… Шо як закувала зозулиця святої неділі, а іскликав д’собі тісар хлопці молодії, то так зробили-спорєдили, шо у бінної удовиці, у нещасливої сироти одним одного сина-юнака брали.

      …Ой же й не плакала й не ридала стара Василина та й об землю головов не била си й ні, лиш сивим волосєм камінь вимітала, сльозами лютими скелю пропікала. А леґіник говорить:

      – Ой не плач ти, моя нене, журов не вбивай си – лиш за штири неділеньки мене сподівай си…

      …Та як минуло їх штири, п’єта си зачєла, – темної ночі дощової стукав у віконечко молоденький жовнєро-чок; а стара неня виходила, дзьобенку наладовану виносила, пістолєта[20] мосєндзові, рушничку набивану. Та ішли сюда і тут, от на сім місці, де ти сидиш, прощєли си, випрощєли си, неньчини сльози з потоковими филями мішєли си.

      – Ой і сину ж мій, ти житє моє, буду ті питати: звідкив му тє виглєдати та й коли видати?

      – Ой, у тотій полонинці ізродили рижки, а іду я, моя нене, тепера в опришки. Ти ж набери, нене моя, біленького цвітку – щиро за мнє Бога проси на сім білім світку. А їк ме тот сухий цвіток черешні родити – та й тагди д’вам, моя нене, буду приходити.

      …Тріснув барткові по камені, – он диви си, ше й досі слід видко.

      – Ой га! – крикнув. – Най же тепер кємує, хто має кємувати, шо я цесу барточку в ручках тримаю!

      …Та йк свиснув, шо аж лист з вільхи покотився, як шугнув д’горі – посипалося дрібне каміннячко з-під постолів, а ті камінчики неня у пазуху сховала…

      …О-о-о-ой сльози, сльози, сльози нелічені, душі покалічені… Хто вас, сльози, збиратиме, хто вас, душі, зцілятиме…