LITMIR.BIZ

      Мене звуть Пітер Пендраґон. Мій батько був другим сином у родині, і він часто сварився з дядьком Мортімером, коли вони були малими хлопцями. Він перебивався заробітком лікаря загальної практики у Норфолку, потім одружився, але це не дуже покращило його справи.

      Втім, він наскладав достатньо, щоб дати мені сяку-таку освіту. Тож коли розв’язалася війна, мені було двадцять два роки і я саме захистив диплом доктора медицини у Лондонському університеті.

      Потім, як я вже казав, надійшла хвиля. Моя мати вступила до Червоного Хреста й загинула у перший рік війни. Безлад і збентеження були такі, що понад шість місяців я навіть не знав про це.

      Мій батько помер від грипу перед самим перемир’ям.

      Я подався до військової авіації; служба мені непогано вдавалася, проте я чомусь так і не набув упевненості ні в собі, ні у своїй машині. Командир моєї ескадрильї говорив, що я ніколи не стану славетним льотчиком.

      – Давня справа, – казав він, – тобі бракує інстинктів, – додаючи до іменника цілковито безглуздий прикметник, який, однак, допоміг зробити речення чітко зрозумілим.

      – У тебе виходить лише тому, – сказав він, – що ти маєш аналітичний склад розуму.

      Що ж, здається, маю. Ось чому я зараз і пишу цей текст. У всякому разі, в кінці війни з’ясувалося, що у мене є лицарський титул, який, як я і дотепер свято вірю, дістався мені через канцелярську помилку якогось державного службовця.

      Що ж до дядька Мортімера – він і далі продовжував відлюдькуватий спосіб життя; насуплений, нетовариський заможний підтоптаний парубок. Ми зовсім про нього не чули.

      А потім, десь рік тому, він помер; і я, на превеликий подив, дізнався, що є єдиним спадкоємцем його п’яти-шести тисяч на рік і власником Барлі Ґрандж – просто неймовірно милої місцини у Кенті, ще й досить недалеко розташованої для зручності успішного молодого світського лева, яким я став. Найбільшою перевагою маєтку було штучне озеро, доволі велике, щоб використовувати його як аеродром на воді для мого гідролітака.

      Можливо, мені бракувало інстинктів для польотів, як казав Картрайт; але це єдиний вид спорту, що мене цікавив.

      Гольф? Коли пролітаєш над полем для гольфа, ці люди і справді виглядають такою жахливою поганню! Такою нікчемною формальністю!

      Тепер про мою пригніченість. Коли війні настав кінець, коли я залишився без копійки, без роботи, зовсім пограбований (навіть якби я мав якісь гроші) війною, щоб продовжувати медичну кар’єру, я розробив для себе абсолютно нову психологію. Знаєте, як почуваєшся, коли береш участь у повітряній дуелі, ти, здається, відсторонюєшся від усього. У всесвіті не існує нічого, окрім тебе і фріца, якого ти намагаєшся збити. Є щось у цьому відсторонене і богоподібне.

      І коли я опинився на вулиці, куди мене викинула «вдячна» країна, я перетворився на цілком іншу тварину. Насправді я часто думав, що немає ніякого «я» взагалі; що ми просто засоби вираження чогось іншого; що коли ми вважаємо себе собою, ми просто – жертви примарної ілюзії.

      Та до біса це! Фактично я став доведеним до відчаю диким звіром. Я був занадто голодним, так би мовити, щоб марнувати час на гіркі роздуми.

      І тоді прийшов лист від адвокатів.

      Це був ще один новий досвід. Досі я навіть гадки не мав, як низько люди готові гнути свої шиї.

      – До речі, сер Пітер, – сказав пан Волф, – звичайно, це забере якийсь час, щоб уладнати усі справи. Це великий маєток, дуже великий. Але я подумав, сер Пітер, поки те се – ви не образитеся, якщо ми випишемо вам для початку відкритий чек на тисячу фунтів.

      Тільки коли вийшов за двері, я зрозумів, як сильно він хотів управляти моєю власністю. Йому не потрібно було переживати. Він досить добре вів справи бідного старого дядька Мортімера усі ці роки; навряд чи я б шукав когось іншого.

      Що мене справді потішило у всій цій справі, це один із пунктів заповіту. Цей старий краб просидів усю війну у своєму клубі, огризаючись до всіх, кого бачив; і при цьому, виявляється,

Скачать книгу