LITMIR.BIZ

Скачать книгу

рисі.

      – Чесно кажучи, пане Лафлін, – вів далі Ковпервуд, – головна мета мого приїзду в Чикаґо – підшукати собі компаньйона. Я сам займаюся банківськими та маклерським операціями на Сході. У мене є власна фірма в Філадельфії, я – член нью-йоркської та філадельфійської фондових бірж. Є у мене певні справи і в Фарґо. Будь-яка банкірська контора дасть вам вичерпну інформацію про мене. Ви – член тутешньої Торгової палати і, цілком імовірно, ведете операції на нью-йоркській і філадельфійській біржах. Нова фірма, якщо тільки забажаєте увійти зі мною в спілку, могла б займатися всім цим тут, безпосередньо на місці. У Чикаґо я – людина нова, але маю певний капітал і взагалі думаю тут облаштуватися. Не погодитеся ви стати моїм партнером? Ми, мабуть, уживемося в одній конторі, як гадаєте?

      Коли Ковпервуд хотів комусь сподобатися, він мав звичку поєднувати долоні та постукувати кінчиками пальців один об інший. При цьому чоловік усміхався, точніше сказати, сяяв усмішкою – стільки тепла й напускної приязні світилося в його очах.

      А Пітер Лафлін на старість почав перейматися своєю самотністю і дуже бажав, аби хтось прийшов до нього з такою пропозицією. Так і не зважившись довірити жодній жінці турботу про свою настільки своєрідну персону, він залишився неодруженим. Жінок він не розумів, усі його взаємини з ними обмежувалися ницою та жалюгідною розпустою, що купується за гроші. А на такі витрати Лафлін ніколи не був особливо щедрим. Жив він у західній частині міста на Гаррісон-стрит, займав три крихітні кімнатки і, траплялося, сам варив собі їсти. Єдиним його другом і товаришем був маленький спанієль, невибаглива та віддана тваринка, сучка на прізвисько Дженні, що завжди спала у нього в ногах. Дженні була дуже тямущою, лагідною та слухняною. Весь день вона терпляче просиджувала в конторі, чекаючи старого, а ввечері вони разом вирушали додому. Лафлін розмовляв зі своїм спанієлем зовсім як із людиною – часом навіть дуже відверто, вважаючи за відповіді відданий погляд собачих очей і виляння хвостом. Він не любив довго ніжитися в ліжку і зазвичай вставав годині о п’ятій, а то і четвертій ранку, натягував на себе штани (ванну він уже давно відвик приймати, приурочивши миття до стрижки в перукарні) і починав розмову з Дженні.

      – Уставай, Дженні, – закликав він. – Час підійматися. Зараз ми з тобою зваримо кави і сядемо снідати. Гадаєш, я не бачу, що ти давно прокинулася і тільки прикидаєшся, наче спиш? Вставай, годі валятися. Не пізніше за мене вчора лягла.

      А Дженні розчулено косувала на нього, постукувала хвостиком по ліжку і трохи ворушила вухом. Коли ж Лафлін був зовсім готовий – вмитий, одягнений, його стара скручена в мотузок краватка пов’язана вільним і зручним вузлом, а волосся ретельно зачесане догори, Дженні стрімко зіскакувала з ліжка і заходилася бурхливо стрибати по кімнаті, немов кажучи: «Дивись, як я швидко».

      – Ну, звісно, – удавано бурчав Лафлін. – Завжди остання. Хоч би раз ти, Дженні, піднялася першою. Так ні, нехай, мовляв, дідуган спочатку встане.

      У сильні холоди, коли заклякали вуха

Скачать книгу