LITMIR.BIZ

Скачать книгу

зітхнувши, чимшвидше вкладали в давно наготовану труну зчорніле, невпізнанне тіло Людовіка XV, щоб якомога непримітніше зарити його в землю, з роззолоченої брами Версальського парку викотилась карета з новим королем і новою королевою. А на вулицях вітав їх і тішився народ, немов із старим королем пощезли всі давні злидні, а з новим володарем уже ніби переродиться світ.

      У своїх то солодких, як мед, то мокрих від сліз мемуарах стара базіка пані Кампань оповідає, нібито Людовік XVI і Марія Антуанетта, почувши про смерть Людовіка XV, впали навколішки, заридали й заволали: «Господи, спаси й оборони, ми ще дуже молоді, занадто молоді, аби правити». Це дуже зворушливий анекдот і, їй-богу, годиться для дитячих читанок, тільки, на жаль, цей, як і більшість анекдотів про Марію Антуанетту мав невеличкий ґандж: був украй незграбний і психологічно неправдивий. Бо така святенницька розчуленість зовсім не пасує Людовіку XVI з його холодною, мов у риби, кров’ю, та й не було в нього ніяких підстав так тяжко переживати подію, яку з годинником у руці вже вісім днів щомиті чекав цілий двір, – а ще менше було їх у Марії Антуанетти, котра з безжурним серцем прийняла цю вістку, як і будь-який інший дарунок долі. Ні, не жадала вона влади й не палала нетерпінням ухопитись за віжки; Марія Антуанетта ніколи не мріяла стати Єлизаветою, Катериною чи Марією Терезією, для цього їй бракувало душевної снаги, дух був занадто мізерний, а натура ледача. Як завжди в пересічних натур, її бажання майже не сягали далі власного «я»; в молодої жінки нема жодних політичних ідей, щоб накинути світові, нема ніякої схильності гнітити й упокорювати інших, – з юних літ їй притаманний тільки непогамовний, затятий, а часто й дитинний інстинкт незалежності; панувати вона не прагне, але й не хоче, щоб хтось їй наказував чи радив. Бути владаркою – для неї це просто мати особисту свободу. Аж тепер, після більш ніж трирічної опіки та нагляду, вона вперше почула себе без пута, адже нема вже нікого, хто б міг її стримати (сувора мати живе за тисячі миль, а на несмілі протести свого покірного чоловіка вона лише зневажливо регоче). Подолавши цей вирішальний щабель від спадкоємиці трону до королеви, вона нарешті стоїть над усіма й нікому не підвладна, крім своєї власної примхливої вдачі. Тепер уже не будуть сікатися тітоньки, в короля не треба питати дозволу, можна їхати на бал в Оперу чи ні, настав кінець зазіханням ненависної супротивниці – Дюбаррі, – завтра ту «créature»[34] навіки попхнуть у вигнання, на вечерях уже не горітимуть її діаманти, королі й князі вже не будуть тиснутись у її будуарі, аби цілувати їй руку. Гордо й не соромлячись тих гордощів, Марія Антуанетта взяла призначену їй корону. «Хоч завдяки піклуванню Господа я й, народившись, уже мала таке ж високе становище, як і нині, та все ж не можу не чудуватися ласці провидіння, що мене, Ваше найменше дитя, обрало для найкращого королівства Європи». Хто не чує, як у цій декларації буяє радість, той просто глухий. Марія Антуанетта сходить на трон із безтурботним і веселим чолом якраз через те, що

Скачать книгу