Скачать книгу

позиції і післати зв’язки до сусідніх сіл, щоб заспокоїлися, бо йдуть свої – українці…

      Кілометрів через три зустрічаю п’ять кіннотчиків на міцних невисоких степняках. Два в місцевих козацького крою чорних киреях, три в чорних довгих жупанах з грубого сукна, з-під яких видно широкі, теж чорні, штани. На всіх баранячі шапки з чорними оксамитовими верхами. У кожного рушниця, шабля, револьвер. До сідел приторочені ручні ґранати. Приймаю їх спочатку за наших «чорношличників». Під’їжджають спокійно, видно, вже знають, з ким мають зустрінутися.

      Зупиняю:

      – Якої частини?

      – Гайдамацького полку Холодного Яру.

      – Багато у вас козаків тепер?

      Глянули один на одного. Видно, не знають, чи відповідати.

      – А хто його знає?! По домам[8] зараз усі… Одні бурлаки та частина кінноти в манастирі, – відповідає немолодий вже козак.

      – А штаб де у вас, в манастирі?

      Хитро усміхається:

      – Поїдете, то побачите… як треба буде…

      – А ви ж куди це – в розвідку?

      – Ні… Додому. Чого байдики бити, як нема з ким битися… Хто далекий, то вже мусить з черницями «душу спасати», а нам – як треба буде – осідлав коня, та й за дві годині в сотні.

      Під’їжджаємо до села Матвіївки. Перед селом, коло дороги, на високому місці висока могила-курган. Злажу з коня і видираюся на неї. Наверху просторе заглиблення, оточене вінком валу з виходом у бік села. Немає сумніву, це старий козацький дозорчий курган. Видно з нього далеко. З боку, звідки йдемо, і праворуч видніються ліси; ліворуч, в напрямку Чигирина, теж смуга лісу, а посередині гола рівнина – широкий вихід у степи.

      Думка мимоволі вертає до часів, коли з цього кургану виглядала козацька сторожа «гостей» – татарських загонів із степу.

      При в’їзді в село зустрічаємо групу селян з рушницями. Приязно здоровкаються з нами. В селі теж зустрічаємо озброєних.

      Виділяю квартирієрів – треба розмітити кватири[9] для полку. Питаю двох молодиць, де живе староста.

      – Немає у нас старости.

      – Ну, голова, чи «приседатель» [10]

      Молодиці переглядаються і потискають плечима:

      – Нема ні голови, ні предсідателя…

      – Ну а хто ж над вами в селі старший?

      – Отаман є!

      Козаки сміються.

      Веселий козак з числа квартирієрів повернув конем і, нахилившися, жартівливо[11] обняв здорову, гарну молодицю:

      – Над такими козаками то й я поотаманував би…

      Та молодиця несподівано вибила йому з стремена ногу і під загальний сміх перекинула з сідла на другий бік. Молодиці теж сміються:

      – Бач, бісової віри козак – на коні не всидить, а в отамани лізе…

      Розпитую, як найти отамана, та ще по дорозі зустрічаємо групу селян, між якими був і отаман, немолодий вже селянин. За плечем у нього німецький карабін, на поясі револьвер і дві ручні ґранати.

      Привітався приязно:

      – А, запоріжці! Тут уже ваші проходили…

      Питаю

Скачать книгу


<p>8</p>

У всіх прижитт. вид. «по» вжито то з давальним, то з місцевим відмінком множини.

<p>9</p>

Так у всіх прижитт. вид.

<p>10</p>

Тут і далі написане російською мовою виділено курсивом.

<p>11</p>

У вид. 1934 р.: «жартібливо».