ТОП просматриваемых книг сайта:
Аравійська пустеля (збірник). Валентин Чемерис
Читать онлайн.Название Аравійська пустеля (збірник)
Год выпуска 2016
isbn 978-966-03-5144-8, 978-966-03-7342-6
Автор произведения Валентин Чемерис
Жанр Сказки
Серия Історія України в романах
Издательство Фолио
– Це ти, душогубе, звів зі світу мою жону та ненароджену дитину!
– Ану геть! – заволав управитель. – У Сибіряку захотів?
Але коваль не злякався погроз і побив панського посіпаку. Другодні коваля схопили, в кайдани закували й навічно в далекий Сибір запроторили.
І згасло його горно, й не клепав більше в його кузні молот по ковадлу.
«Не викував наш коваль собі доброї долі…» – журились моринчани.
Сусідом коваля по кутку був селянин Яким Іванович Бойко. У нього була дочка Катерина, заміж вона вийшла в сусіднє село Керелівку. І жила там, і вже двох діток мала. Ніби й світ недалекий, а батькові звичайно ж захотілося, аби дочка із сімейством була близенько нього. Тільки де в Моринцях житло знайти? Аж тут хата Копія спорожніла. Катерина погомоніла з чоловіком, той звернувся до пана й негадано отримав дозвіл поселитися в ковалевій хаті, як у своїй. Коваль, мовляв, все одно із Сибіру не повернеться, то не стояти ж хаті пусткою. Молоде подружжя Шевченків і перебралося з Керелівки у Моринці. Катерина раділа, що поселилася біля батька – межа в межу, і батько теж був радий. Так і зажили. Настало Різдво Христове, потім і весна не забарилася. На причілку вже зазеленіли барвінок та шовкова трава.
9 березня 1814 року в колишній хаті коваля-бунтаря народилася третя дитина (Шевченки вже мали сина Микиту й дочку Катрю) – хлопчик Тарас.
Бідно жили кріпаки Шевченки з трьома дітьми, але своя хата хоч трохи зігрівала їм душу. Та згодом виявиться, що хата все ж таки не своя.
Минув рік, потім ще кілька місяців збігло, і сталося таке. Маленький Тарасик саме залишив плетену з лози колиску (вона висіла біля столу, підвішена до гака у сволоку) і зіп’явся на власні ніжки.
Одного пізнього вечора, коли за малесенькими підсліпуватими віконницями Копієвої хати шумів холодний дощ, у шибку обережно постукали. Поріг переступив забрьоханий, зарослий щетиною чоловік.
– Сідайте, добродію, – не питаючи, хто він і звідки, господиня лагідно запросила прибульця. – Гостем будете.
– Гостем? – вражено перепитав незнайомець. – У своїй хаті?
Так, то був коваль Копій. Розповів, що йому пощастило втекти з клятого Сибіру, де стільки нашого люду гибіє. Після тяжких злигоднів та поневірянь дістався на Україну… Погомоніли, побідкалися. Шевченки почастували гостя, чим могли. Копій подякував за хліб-сіль та й розчинився в дощовій темряві.
– Господи! – сплеснула руками Катерина Якимівна. – І де ж він тепер прихистить свою голівоньку? А нам як далі жити у хаті, коли господар ховається десь у пущі?
Невдовзі почали ходити чутки, що Копій, якого розшукувала влада, переховується в навколишніх лісах. Буцімто зібрав він таких же, як і сам, одчайдухів, нападають вони на дорогах на панські екіпажі, відбирають у багатих гроші та роздають їх бідним. Ні-ні, та й навідувався Копій до Шевченків.
З’явиться, бувало, опівночі,