Аравійська пустеля (збірник) - Валентин Чемерис Історія України в романах

Скачать книгу

узагалі де-небудь межа? ТАМ – своя логіка, свої формули, своє пізнання, свої закони, ТАМ – своє життя, свої виміри добра і зла, своя мова – нам незбагненна. Це треба нарешті зрозуміти, збагнути і душею сприйняти. Бо тільки після цього людина може злитися з Природою і Всесвітом, скласти з ним єдине ціле – як то й повинно бути. І не треба намагатися будь-що розгадати всі таємниці Природи. Вона, Природа, – Мати наша, а дозоляти Матері своєю недолугою цікавістю – дітям не годиться, нехай підростуть. А поки що – аморально. А може, й небезпечно. Для нас же самих, нерозумних дітей Матері-Природи.

      Що я вам ще хочу сказати? Після того випадку у вагоні, після того грозового і дощового дня, коли я зустрів ЇЇ, свою АЮ, я наче змінився. На старості літ, що дивно. Не все у житті, як ви знаєте, гладенько. Буває, у транспорті, чи в магазині у черзі, чи ще де-небудь штовхнуть мене чи й образять. (Старих людей у нас, на жаль, не дуже шанують.) Спалахне в мені образа чи й гнів. Ну ж, думаю, я ж тобі з-зар-раз покажу!.. Раптом у ту ж мить перед внутрішнім моїм зором виникне АЯ… Злегка похитуючись, ВОНА довірливо й приязно-лагідно на мене «дивиться», наче кажучи: будь добрішим… Навчися людям прощати їхні мимовільні похибки… І я відчуваю, як від того видива перед моїм внутрішнім зором, вщухає у мені спалах гніву, влягається дратівливість, бажання комусь дозолити. Я посміхаюся, і навколо мене теж посміхаються. «АЮ, – шепочу я, – спасибі, що ти зі мною, і не залишаєш мене самотнім ніколи…» І на душі у мене стає затишно і добре. Наче я щойно виконав свій найважливіший обов’язок перед людьми. І наче війне на мене чимось свіжим-свіжим, небесним, неземним… Тільки не подумайте, будьте ласкаві, що старий, мовляв, розфантазувався. Просто я такий уже вдався.

      У Моринцях, на Копіївщині…

      Жив собі та був у селі Моринцях, що на Звенигородщині, коваль. Давно се діялось, літ зо двісті тому. Як його звали – невідомо, бо знаний він був як Копій. Вуличне прізвисько таке мав. Тож і сільський куток, де крайніми стояли його хата й кузня, за традицією (давати наймення куткові від імені останнього насельника на тім куткові) звали Копієвим. Або – Копіївщиною.

      Копа – це сільська громада, сходка. А копієм у ті далекі часи прозивали старшого, вибраного ватага, поводиря копи-громади. Копієм у Моринцях і був той чоловік. Моринчани охоче ходили на Копіїв куток до свого копія-коваля – комусь потрібна була порада, комусь на господарство чи для реманенту щось викувати – лемеша там, чересло чи ще щось. Тай коня Копій підкує.

      – Го-го-го! – засміється, блискаючи білими зубами. – На те й коня кують, аби не спотикався. Ходи, вороний, та міцніше землі тримайся!

      Смаглявий (мабуть, не так з роду, як від горна), чорновусий, як і всі ковалі, дебелий та сильний, моринецький коваль нікого не боявся, за громаду завжди горою стояв. Вогонь у горні його приземкуватої, закіптюженої кузні горів зрання й дотемна. А добре його ковадло ніколи не боялося ковальського молота. Тяжка то праця – ковальство, бо ж треба цілий день молотом бити по ковадлу.

Скачать книгу