ТОП просматриваемых книг сайта:
Століття Якова. Володимир Лис
Читать онлайн.Название Століття Якова
Год выпуска 2010
isbn 978-617-12-2399-8, 978-617-12-1700-3, 9786171223981
Автор произведения Володимир Лис
Издательство Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
– Не бойся, ізбу не сожгу, – наче почула його думки.
Приведена ним того-таки вечора дохтурка Вікторія глянула на тільце, що здригалося у напівсні в судомних конвульсіях, взяла за руку, підняла рукав, подивилася на геть сколотий синьо-чорний цурпалок:
– Ломка, Якове Платоновичу… Боюся, що на останній стадії…
– Останній стадії?
– Так. Кажуть, тоді вони навіть маківки просто їсти беруться…
– І цяя трощила…
Дохтурка подивилася ще раз на примару, на Якова.
– «Швидку» я, звісно, викличу… Документи є при ній?
– Документи?
– Ну, паспорт чи щось…
– Ни знаю…
Ні документів, ні речей при цій приблуді-наркоті не було. Тильки старе, геть вибруднене платтячко, а під ним, вочевидь, давно не міняні майтечки, трусики, як типерка кажуть. Та майтечки Яків уже потім побачив, як вона на другий день, геть знесилена, попросила:
– Дєд… Сходіть би мнє… Ізвіні… Но двігать нічем не могу… Всьо словно із вати… Нєт, із жєлє…
Він і приніс стару каструлю, поміг ті майтечки зняти, а тоді відвернувся.
Та то було вранці, а ввечері Яків не знати чого сказав до дохтурки:
– Не треба «скору»…
Невідомо чого й сказав… Ци… Ци передчував щось?
– Не треба? – здивувалася дохтурка.
– Я того… Їден свій спосіб попробую…
– Ну, як хочете… Але як помре?
– Може, й не помре.
Дохтурка зробила якийсь заштрик і пішла.
Спосіб… Він пригадав, як тітка Герасимиха дядька Івана од білої гарячки рятувала. А ще од лютої наврочниці…
Змусив, буквально силою влив до рота теплої посоленої води з настоєною ромашкою. А тоді, як виблювала, настоянки оману, яку для себе приготував, бо ж кашель посеред літа невідомо чого став душити, дав напитися, поволі, між зубами звелів проціджувати.
Незвана гостя після того то засинала, то прокидалася, хрипіла й просила ще укола. На ранок затихла, а коли він прокинувся, задрімавши на лавці після тої нічної несплячки, здалося, що не дихає. Кинувся, нахилився до блідого, як смерть, лиця.
Дихала, хоч і ледь чутно.
З того дня він за трави взявся. І спосіб із травами од Герасимихи покійної, і ще дідівський, що рятував од ламання костей, од ревматизму та од глистів у голові, як у них в селі казали, – все перепробував.
– Нащо вам, тату, тая морока з циєю потороччю, чужаницею? – Олька.
– Сказано в Писанії… Поможи ближньому…
– Знаю… Знаю… Порятуєте, а вона вб’є або обкраде. Така ближня, що й до вітру разом не ходили…
– А що в мене красти…
– Приведе таких, як і сама…
Вони сварилися, а дівчисько, виявляється, слухало…
– Тьотка, ви Екзюпері читалі?
Заскочені, вони обоє – батько і дочка – обернулися. Стоїть, од вітру хитається. Очиськами – нічого не скажеш, гарні, майже блакитні, з поволокою – блимає.
– Якого ще в дідька Зюпері? – Олька вибухнула.
– Каторий