Відродження - Стівен Кінг

Скачать книгу

у день, зазвичай на краю переднього подвір’я, де пролягала смуга ґрунту між нашим моріжком та Методист-роуд, яка в ті дні ще була ґрунтовою. За винятком траси 9 і двосмугової дороги, яка вела до Козячої гори, де розташовувався курорт для багачів, усі дороги в Гарлоу в ті часи були ґрунтовими. Пригадую, як моя мама не раз плакалася через ту пилюку, що просочувалася до кімнат у сухі літні дні.

      У пообідню пору зі мною в солдатиків частенько бавилися двоє моїх нерозлучних друзяк – Біллі Пекет і Ел Ноулз, – але того дня, коли в моєму житті вперше з’явився Чарльз Джейкобз, я був сам-один. Не пам’ятаю вже, де ділися Біллі та Ел, але пригадую, що радів, бо задля різноманіття міг погратися на самоті. По-перше, не треба було ділити армію на три дивізії. А по-друге (що ще важливіше), не доводилося сперечатися про те, чия тепер черга перемагати. Насправді здавалося несправедливим те, що мені доводиться іноді програвати, бо то були мої солдатики і моя скриня.

      Коли я однієї спекотної літньої днини невдовзі після дня народження висловив цю думку своїй матусі, вона взяла мене за плечі й подивилася в очі – явна ознака того, що зараз мені вкотре дадуть урок життя.

      – Джеймі, половина всіх неприємностей у світі від оцих скиглінь «моє, моє». Коли ти граєшся з друзями, солдатики належать усім вам.

      – Навіть якщо ми воюємо, як вороги?

      – Навіть «якщо». Коли Біллі з Елом ідуть додому вечеряти, а ти ховаєш солдатиків назад у коробку…

      – Це скриня!

      – Так, у скриню. Коли ти їх сховаєш, вони знову стануть твоїми. Люди можуть по-різному псувати одне одному життя (ти, коли виростеш, сам побачиш), але я думаю, що корінь усієї поганої поведінки – це звичайнісінький егоїзм. Синку, пообіцяй мені, що ніколи не будеш егоїстом.

      Я пообіцяв, але мені так само не подобалося, коли Біллі та Ел вигравали.

      Того дня в жовтні 1962-го, коли доля всього світу теліпалася на волосині над клаптиком землі, званим Кубою, я воював і за тих, і за тих, а це означало, що мені судилося перемогти так чи інакше. На Методист-роуд раніше того дня побував міський грейдер («Перекладають каміння з місця на місце», – завше бурчав тато) і скрізь лежала насипана земля. Я нагріб собі достатньо, щоб спочатку насипати горбочок, потім великий пагорб, а потім дуже великий пагорб, який сягав мені мало не до колін. Я хотів був назвати його Козячою горою, але це здалося неоригінальним (зрештою, до справжньої Козячої гори було лише дванадцять миль ходу) і нудним. Поміркувавши хвильку, я вирішив назвати той пагорб горою Череп. Навіть спробував був проткнути в ньому пальцями дві заглибини, щоб нагадувало очні впадини, але земля була суха і заглибини посипалися всередину.

      – Ну що ж, – сказав я солдатикам, покиданим абияк у скриню. – Життя жорстоке, не можна мати все одночасно. – То був один з улюблених висловів мого тата, а він уже точно мав причини так вважати – з п’ятьма дітьми на шиї. – Це в нас будуть уявні печери.

      Я поставив половину солдатів своєї армії на вершину гори Череп, де вони здавалися грізною командою. Особливо мені подобалися

Скачать книгу