LITMIR.BIZ

Скачать книгу

аварію, і під час цієї розмови він усе згадав та подумав, що ніколи не завадить знати, як ти переламав собі ноги. Але його стривожив спосіб, у який це знання приходило: він наче став персонажем роману чи п’єси і його історію переповідали не як факти з реального життя, а як плин вигаданого сюжету.

      Вона поїхала до Сайдвіндера на машині з приводом на чотири колеса, щоби купити корму для худоби та дещо з бакалії… а також подивитися книжки в м’яких обкладинках у «Вілсон Драг Сентер». То було в середу, майже два тижні тому, а нові книжки завжди завозили по вівторках.

      – Я саме думала про вас, – сказала вона, годуючи Пола супом із ложки та професійно витираючи серветкою краплі, що стікали з кутиків рота. – Неймовірний збіг обставин, чи не так? Я сподівалася, що прийде «Дитина Мізері» у м’якій обкладинці, та не пощастило.

      Вона сказала, що насувалася гроза, хоча всі вранішні прогнози беззаперечно стверджували, що негода поверне на південь, до Нью-Мексико[12] та Сангре-де-Крісто[13].

      – Так, – пригадав він, – обіцяли, що поверне. Саме тому я поїхав машиною через гори.

      Він спробував поворушити ногами, за що отримав спалах нестерпного болю, та застогнав.

      – Не робіть цього, – порадила вона. – Якщо розбурхаєте оті ноги, Поле, вони не заспокояться… а я ще години дві не можу давати вам пігулок. Ви вже й так забагато приймаєте.

      Чому я не в лікарні? Йому дуже хотілося поставити це запитання, але він був не певен, чи хоче почути відповідь. Принаймні, поки що.

      – Коли я зайшла по корм до крамниці, Тоні Робертс сказав, що мені варто поспішити, якщо я хочу дістатися додому за гарної погоди, а я відповіла…

      – А чи далеко ми від цього містечка?

      – Неблизько, – невизначено відповіла вона, позираючи у вікно. Запала незручна тиша, і Пол злякався того, що побачив на її обличчі, – а він не побачив нічого. Чорне ніщо в проваллі, що ховалося в альпійській галявині, бездонна чорнота, де не росло жодної квітки. То було обличчя жінки, яка раптово втратила зв’язок із усіма важливими подіями та віхами свого життя, жінки, яка забула не просто спогад, а саму пам’ять. Колись йому трапилась нагода відвідати божевільню (то було давно, ще коли він збирав матеріал для першої з чотирьох книжок «Мізері», які стали для нього основним джерелом прибутку протягом останніх восьми років), і він бачив цей вираз на обличчях пацієнтів… чи то пак «не-вираз». Цей стан називався кататонією, проте зараз Пола не задовольнило таке визначення. Він ніяк не міг дібрати влучного слова, аби описати те, що так його налякало. У той момент він уявив, що думки Енні уподібнилися її матеріальному тілу – стали суцільними, волокнистими, безхребетними, без жодних порожнин і западин.

      Потроху її обличчя прояснилося, ніби знов наводнилося думками. Згодом Пол з’ясував, що слово «наводнитися» не зовсім підходить. Енні не наповнювалася, як ставок чи запруда від припливу, а відтавала та нагрівалася. Так… вона нагрівалася, наче маленький електричний

Скачать книгу