LITMIR.BIZ

Скачать книгу

через сорок років, бо вона була доброю та веселою, але все одно вміла заспокоювати малих непосидьків.

      У неї був великий старий «Б’юїк Роудмастер»[86] небесно-блакитного кольору, і ми називали її Неквапна Пекгем, бо вона ніколи не перевищувала швидкості тридцять миль на годину, завжди сиділа за кермом прямо, немов багнета проковтнула, та щулила підсліпуваті очі. Звісно, ми бачили її лише в нашому районі, біля школи, але можу закластися, що трасою № 78 вона їздила так само. Навіть міжштатними автомагістралями. Вона була уважною та обережною. Вона би ніколи не скривдила дитини. Принаймні, навмисне.

      Марлі побігла через дорогу, щоби забрати свою пропажу. Поганий хлопчик засміявся та кинув їй скриньку. Вона впала на дорогу й розбилася. Випав і покотився термос. Я помітив, що наближається небесно-блакитний «Роудмастер», і гукнув Марлі, аби вона пильнувала, але я не хвилювався, оскільки за кермом була Неквапна Пекгем і перебувала вона за цілий квартал від нас, а машина рухалася так само повільно, як завжди.

      – Ти її не втримав, тож провина на тобі, – гукнув хлопчик. Він дивився на мене, шкірився, і між його губами виднілися дрібні зубки. – Ти нічого не можеш втримати, пуцькосмок. – Він висолопив язика та випустив повітря крізь губи зі звуком, що нагадував пердіння. Потім знову сховався за кущ.

      Місіс Пекгем пояснила, що в неї заїло педаль газу. Не знаю, чи повірили їй поліцейські. Знаю тільки, що вона більше ніколи не навчала перших класів у Мері Дей.

      Марлі нахилилася, підібрала свій термос і потрусила його. Я чув, як усередині щось дзеленчало.

      – Він увесь розбився, – заплакала Марлі.

      Потім вона знову нахилилася, щоби підняти скриньку, і, мабуть, саме тоді в місіс Пекгем заїло педаль, бо заревів двигун і «б’юїк» просто вистрибнув на дорогу. Наче вовк на зайця. Марлі стояла, стискаючи в одній руці скриньку для ланчів, а в другій – розбитий термос, і вона бачила, що їде машина, але не поворухнулася.

      Мабуть, я би міг штовхнути Марлі та врятувати їй життя. Або, якби я опинився посеред дороги, мене б самого збив автомобіль. Не знаю, бо ми обоє заклякли. Я просто стояв на місці. Навіть не поворухнувся, коли її вдарила машина. Навіть не сіпнувся. Просто не зводив очей з Марлі, поки вона летіла, а потім насправді вдарилася своєю бідолашною головою. Невдовзі я почув крик. Це була місіс Пекгем. Вона вибралася з машини, впала, потім підвелася з побитих колін і побігла туди, де лежала дівчинка. Марлі приземлилася посеред вулиці, і з голови в неї бігла кров. І я теж побіг. А коли отямився, то поглянув назад. Я опинився досить далеко, щоби зазирнути за каркасові кущі. Там нікого не було.

      3

      Галлас замовк і заховав обличчя в долоні. Зрештою, він опустив руки.

      – З тобою все гаразд, Джордже? – спитав Бредлі.

      – Пити хочеться. Я не звик так багато говорити. У камері смертників нечасто виникає бажання поспілкуватися.

      Джордж махнув Макґреґору. Той вийняв навушники та підвівся зі стільця.

      – Ви закінчили, Джордже?

      Галлас похитав головою:

      – Ні,

Скачать книгу