Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки - Неля Шейко-Медведєва

Скачать книгу

її: «Виполи краще он той бур’ян» чи «Труси груші, бо граки клюють». А під вечір, якщо перебував у доброму гуморі, розтлумачував їй, як старший і досвідченіший, закони Едему, переконував, що вона має захоплюватися не лише його досконалим, божистим тілом, але й душею, тобто, повсякчас угадувати його настрій і перейматися не так своїми, дрібничковими, нікчемними, як його, незрівнянно мудрішими й величнішими пориваннями. А вона не розуміла, чого він домагається від неї, оскільки й без того все вгадувала, всім переймалася. І якщо чоловік сварив її, гнівалася не так на нього, як на себе за те, що несамохіть зіпсувала йому настрій, і припадала до роботи, бо Адам не кпив з неї і не шпетив її лише тоді, коли вона трудилася обіч нього, а з її чола скапував рясний піт. Казав: «Молодчага!» – і заохотливо ляскав шкарубкою рукою по її засмаглій, вологій спині. В такі хвилини вона почувала себе рівною йому, другим Адамом, і старалася ще дужче.

      Коли ж на землю спадали сутінки, чоловік, постогнуючи від утоми, лягав на моріжок перед печерою й, підклавши під голову тверду, наче з каменю витесану руку, кидав: «Я голодний!» Вона притьмом бігла в печеру, виносила звідтам найсоковитіші, найсмачніші фрукти, які приберегла для нього, краяла їх камінним ножем (завжди тупим!), клала шматочки йому в рот, витирала листком подорожника сік, що точився з кутиків його вуст, і масувала йому груди, намагаючись угадати, чи думає він про неї, а якщо думає, то як? І чекала, чекала від нього якогось чудовного слова, незвичайного вчинку, а надто злучення з ним, яке ніколи не урветься, яке поєднає їх назавше.

      Але дочекалася…

      Про це я розповім згодом, коли ти вислухаєш Адама…

      «Кумедна байка! Склала її, як на мене, не дуже приваблива жінка, яка вганяє за показними чоловіками, а ті, трохи побавившись з нею, зникають у мороці, – урвавши читання, подумала Євгенія. – Добре, що я не зазнала цього, що в мене все склалося, як у гарній пісні».

      Й несамохіть почала розповідати невдатній незнайомці сюжет своєї «пісні».

      Я приїхала в Колоброди погостювати в бабусі, й пішли ми з Оленкою Гладущиковою в луг погуляти. А там Адась (зграбний, засмаглий, в одних шортах) косив траву разом з бригадою косарів і раз за разом позирав на нас.

      «Це моя доля!» – одразу вгадала я і запитала подружку:

      – Хто це?

      – Адам. Наш новий агроном. Син Маньки Луцишиної, що замешкує біля цукрового заводу.

      – Тієї, яку прозивають Шелихвісткою?

      – Ага. Але тепер її величають Марією Василівною задля синка, за яким гинуть усі дівчата, – відповіла Оленка, і мені так запекло, наче ті дівчата змовилися відбити в мене мого коханого, вінчаного чоловіка.

      – Ти також? – насмішкувато поцікавилася я в Оленки.

      – Вже ні, – буркнула вона.

      – Чому?

      – Бо в матінку вдався. Баламутить усіх, а візьме якусь багачку з міста.

      Адась здогадався, що ми балакаємо про нього. Покинув косити й підійшов до нас.

      – Дівчатка! Сонце пражить, а я без кепки. Сплетіть-то мені вінок.

Скачать книгу