LITMIR.BIZ

Скачать книгу

впорається з літаючим блюдцем, яке одного ранку мовчки зависне над вашим подвір’ям, відкидаючи в’язкі пасма тіней, з дощем із жаб, з рукою з-під ліжка, яка раптом вчепиться у вашу ногу глупої ночі.

      Напад сміху, як і напад страху… Якщо він почався, спинити його неможливо. Ти просто чекаєш, коли він мине, як камінь у нирках.

      Ґейдж сидів на своєму стільчику. Він їв «Особливу К»[60] і активно кидався нею на стіл. Малий, безсумнівно, вирішив прикрасити вівсянкою підлогу, а на додачу ще й помити нею голову.

      Рейчел вийшла з кухні з яєчнею і кухликом кави.

      – Що ж то був за жарт такий веселий, Лу? Ти ґелґотів, наче гагара. Налякав мене трохи.

      Луїс роззявив рота, поняття не маючи, що він має казати, але врешті згадав один анекдот, почутий тиждень тому в крамниці на розі, – щось про єврейського кравця, який купив папугу, що вмів говорити тільки: «Аріель Шарон[61] – дрочун».

      Коли він закінчив розповідати, Рейчел гучно зареготала, і Ґейдж засміявся також.

      «Чудово! Нашому герою вдалося приховати всі докази, і то добре. Брудні простирадла і гагарячий сміх у ванній. Тепер наш герой читає ранкову газету – чи, принаймні, витріщається в неї, – ставлячи печатку нормальності на цей ранок».

      Десь такі думки роїлися в Луїсовій голові, коли він розгорнув газету.

      Ось як треба (ясно?), думав він з безмірним полегшенням. Ви просто проходите крізь це, і воно зника… ну хіба що ви сидите з друзями біля багаття, і під протяжне завивання вітру розмови звертають на тему надприродних подій. Бо зазвичай біля вогнища, коли вас шарпає вітер, розмови ведуться про всякі дурниці.

      Луїс доїв яєчню, чмокнув на прощання Ґейджа з Рейчел, зиркнув на білий прямокутник дверей пральні, які були за якийсь фут ліворуч від нього. Усе гаразд! Ще один нокаут за ранок. Рання осінь усім своїм виглядом демонструвала, що все буде просто чудово, цілу вічність. Він пильно оглянув дорогу після того, як вивів машину з гаража, але нічого не змінилося. Жодного переляку. Він просто минувся. Вийшов, як камінь із нирок.

      Усе було чудово, аж поки Луїс не проїхав миль десять трасою. Тоді його почала бити пропасниця, і він був змушений з’їхати з шосе № 2 на практично порожню вранці парковку китайського ресторану «У Сінга», неподалік від Медичного центру Східного Мену, куди забрали тіло Паскоу. Та медичний центр то далеко не ресторан. Ха-ха-ха… Вік Паскоу більше ніколи не попросить ще одну порцію му гу гай пана.[62]

      Судоми стрясали тіло. Луїс почувався безпорадним і нажаханим. Він боявся не чогось надприродного. (Ні! Тільки не цього сонячного ранку!) Чоловік боявся припустити, що, можливо, поступово втрачає здоровий глузд. Луїс почувався так, наче йому крізь голову протягнули довгий невидимий дріт.

      – Не треба, – пробурмотів він. – Будь ласка, не треба.

      Він намацав радіо і натрапив на Джоан Баез, котра виспівувала про діаманти та іржу.[63] Її милий холодний голос заспокоював

Скачать книгу