Скачать книгу
все ось це робити – попільничку прибирати, вставати, і на кухню за сірниками йти. Та й задрімав, лежачи на спині з незапаленою цигаркою, що стирчала з рота. Міцно заснути він не встиг, – його розбуркав звук сірника, що загорівся прямо біля його обличчя, і не тільки звук, але і досить яскраве світло від нього навіть крізь прикриті повіки. Сірник загорівся так близько, що він інстинктивно втиснувся головою в подушку, щоб не обпалити вії. Кивнувши і пробурмотівши слова подяки, він притримав двома пальцями лівої руки цигарку, прикурив… І ось тут до нього дійшло! Дрімоту і хміль зняло враз! У квартирі він один! Щоб хтось відчиняв двері, він не чув, в кімнатах скрізь порожньо, балконні двері на клямці. Не маючи сил відвести очі, навіть кліпнути, наче в уповільненому кіно він дивився, як абсолютно чорна рука, струшуючи, гасить сірник і ховається під диван. Він і досі не може точно сказати, чому ця рука була чорна – чорніше ночі без зірок. Чи це була рукавичка, чи, може чорна шкіра як у негрів; вона дуже швидко зникла з поля зору, не встиг до пуття розгледіти. Тільки одне він стверджує напевно: рука була щільна, відчутна, жива, абсолютно реальна, але тільки до зап’ястя. От є те місце, куди люди годинник надягають, а далі немає нічого – порожнеча. Висить в прозорому повітрі чорна кисть правої руки, струшує палаючий сірник, і не так вона висить як підвішена звідкись зверху, а ніби-б як вона на тілі як годиться, тільки тіло це невидиме. І ось пішла ця рука із згасаючої сірником донизу, дядько Вітя підвівся, дивиться, а вона того сірника на підлогу кинула і під диван сховалася, так якби невидимий господар цієї руки на підлозі під диваном лежав. Дядь Вітя через край дивана на підлогу перевалився, під диван заглядає, а там нічого нема! І нічого, і нікого! Порожнеча! Він пошкодував, що вдень підлогу вимили, думає, на пилу цей невидимка сліди залишити мав, хоча, звичайно ж, хто його знає. І ось лежить він на підлозі, і думає: якби не цей ось недогарок сірника, сам би собі, напевно, не повірив. Навіть до плінтуса рукою під диваном дотягнувся, помацав – упевнився, що там нікого нема. Диван односпальний старовинний був на високих фігурних ніжках, і без ліхтарика добре все видно. І не знаю, каже він, дужче я злякався тоді, чи здивувався. Здивувався, напевно, – надто швидко все сталося, злякатися навіть і не встиг…
– А от зі мною одного разу вночі теж було, – почувся голос з кутка палати, – подзвонив хтось. У нас дзвінок – «Дінь-дон», два тони, а то дзвонить так, ніби дзвінок зламався і один тільки тон, хрипко так якось «дінь… дінь… дінь», і з інтервалами великими, ну ніби-як хтось натискає на кнопку і відпускає відразу, ні дає нормально віддзвонитися. Зі мною поряд кицька спала, так вона підняла голову і слухає, тільки вуха туди-сюди повертає. Я з матір’ю удвох живу в двокімнатній квартирі; вона на ліжку, що поруч стоїть, міцно спить і нічого не чує. А ніч місячна була: навіть крізь штори місяць спальну кімнату так висвітлює, ну майже як вдень все видно, ну, ніби похмурий такий день. І дзвінок цей дивний не вмовкає. Я мамку раз-вдруге досить голосно покликав, –
Скачать книгу
