LITMIR.BIZ

Скачать книгу

      Я надіюся, Енді ще там.

      Я надіюся, що зможу перейти кордон.

      Надіюся побачити свого друга й потиснути йому руку.

      Надіюся, що Тихий океан такий синій, яким я бачив його у своїх снах.

      У мені живе надія.

      Здібний учень

      1

      Він крутив педалі свого «швіна» з маленькими колесами й вигнутим кермом по житловій вулиці передмістя – зовні типова американська дитина. Безперечно, так і було. Тод Боуден, тринадцять років, зріст п’ять футів вісім дюймів і здорові сто сорок фунтів[46], волосся кольору стиглої пшениці, блакитні очі, рівнесенькі білі зуби й вкрите легкою засмагою обличчя без найменшого натяку на перші підліткові прищі.

      Він усміхався так, як усміхаються лише під час літніх канікул, коли їхав то по холодку, то на сонці, за три квартали від свого дому. Сторонньому оку могло видатися, що цей хлопчак розвозить газети, та, фактично, так воно й було. Він доставляв по домівках «Кларіон», газету містечка Санта-Донато. А ще він був схожий на малого, який може на премію продавати вітальні листівки, і таки їх продавав. То були такі іменні листівки, у яких друкують ваше ім’я та прізвище, – ДЖЕК ТА МЕРІ БЕРК, або ДОН І САЛЛІ, або МЕРЧИНСОНИ. Здавалося, він із тих хлопчаків, які під час роботи щось насвистують, і насвистував він таки часто. Та вельми художньо. Його тато, інженер-будівельник, заробляв сорок тисяч доларів на рік. Мама була домогосподаркою, закінчила школу й курси секретарок (із Тодовим батьком вона познайомилася, коли він звернувся на біржу праці в пошуках секретарки), а на дозвіллі друкувала на машинці рукописи. Усі Тодові табелі успішності вона зберігала в окремій теці. Її улюбленим був той, із яким він закінчив четвертий клас. На ньому місіс Епшо своїм курячим письмом нашкрябала: «Тод – надзвичайно здібний учень». Так воно й було. У стовпчику успішності – самі лише «відмінно» й «добре». Якби він вчився ще краще (наприклад, тільки на «відмінно»), то друзі охрестили б його диваком.

      Ось він зупинив велосипед навпроти будинку номер дев’ятсот шістдесят три на Клермонт-стрит і ступив на хідник. Будиночок (білий із зеленими віконницями та зеленим оздобленням) причаївся в глибині ділянки. Від вулиці його відокремлював доглянутий живопліт, добре политий і підстрижений.

      Тод відкинув рукою білявого чубчика з очей і покотив «швін» бетонною доріжкою до ґанку. Він усе ще всміхався: відкритою, сповненою очікування, пречудовою усмішкою, дивом сучасної стоматології й фторованої води. Носаком кросівка «найкі» поставив велосипед на опору й підняв із нижньої сходинки згорнуту газету. То була не «Кларіон», а «Лос-Анджелес таймс». Затиснувши її під пахвою, Тод рушив угору сходами. Масивні дерев’яні двері без жодного віконця затуляла металева москітна сітка, замкнена на защіпку. Праворуч на одвірку видніла кнопка дзвінка, а під нею – дві маленькі таблички, пригвинчені до дерева та вкриті захисним пластиком, щоб не пожовкли й не вкрилися плямами від води. «Німецька практичність», – подумав Тод і всміхнувся ще ширше.

Скачать книгу