LITMIR.BIZ

Скачать книгу

розбиті. Ніхто в них уже не жив. Третій якимсь дивом уцілів. Лише дах на ньому згорів; це був будинок, у якому мешкала родина Циглерів. Циглер товаришував з батьками Гребера.

      Він рушив сходами вгору. На майданчику стояли відра з піском і водою. На стінах були наклеєні оголошення.

      Він натиснув на кнопку й здивувався, що дзвінок іще працює. За мить двері обережно прочинила стара, змучена жінка.

      – Фрау Циглер, – звернувсь Гребер. – Я Гребер, Ернст Гребер.

      – Так, так… – Стара пильно придивилася до нього. – Так. – Потім нерішуче додала: – Заходьте, будь ласка, пане Гребер.

      Вона розчинила двері ширше, впустила його і знову накинула ланцюжок.

      – Батьку, – гукнула вона в кімнату. – Усе гаразд. Це Ернст Гребер. Син Пауля Гребера.

      У кімнаті пахло воском. Лінолеум на підлозі блищав, мов дзеркало. На підвіконні стояли вазони, великі листки були в жовтих плямах, немовби хтось покапав на них олією. Над канапою висів килимок. «Власний дім дорожчий від золота» – було вишито на ньому хрестиком червоними нитками.

      Із спальні вийшов Циглер. Він усміхнувся. Гребер помітив, що чоловік схвильований.

      – Тепер може з’явитися будь-хто, – сказав Циглер. – Вас ми й не сподівалися. Ви з фронту?

      – Так. Я розшукую своїх батьків. Будинок розбомбило.

      – Скиньте ж свій ранець, – сказала фрау Циглер. – Я заварю каву. У нас ще залишилося трохи непоганої солодової кави.

      Гребер відніс ранець у передпокій.

      – Я весь у бруді, – сказав він. – А у вас так чисто. Ми вже відвикли від цього.

      – Пусте. Сідайте ж. Отут, на канапі.

      Фрау Циглер зникла на кухні. Господар нерішуче дивився на Гребера.

      – Та-ак, – протягнув він.

      – Ви нічого не чули про моїх батьків? Я не можу їх знайти. У ратуші ніхто нічого не знає. Там справжнє стовпотворіння.

      Циглер похитав головою. Його дружина знову з’явилася в дверях.

      – Ми зовсім не виходимо на вулицю, – швидко проказала вона. – Ми вже давно нічого й ні про кого не знаємо, Ернсте.

      – Невже ви їх так ніколи й не бачили? Не могли ж ви не зустрітися з ними хоча б один раз.

      – Це було давно. Десь місяців п’ять-шість тому. Тоді… – Вона раптом замовкла.

      – Що тоді? – перепитав Гребер. – Як вони тоді себе почували?

      – Були здорові. О, ваші батьки були здорові, – відповіла жінка. – Але ж відтоді минуло чимало часу…

      – Так, – сказав Гребер. – Я бачив. Ми там, звичайно, знали, що міста бомбардують, але не думали, що це має такий вигляд.

      Циглери мовчали. Вони намагалися не дивитись на нього.

      – Кава зараз буде готова, – порушила мовчанку жінка. – Ви ж вип’єте з нами, еге ж? Чашечка гарячої кави ніколи не завадить.

      Вона поставила на стіл чашки з голубими квіточками. Гребер подивився на них. Удома в них були такі самі. Цей візерунок чомусь називався «Цибулька».

      – Та-ак, – знову протягнув Циглер.

      – Ви гадаєте, що моїх батьків могли вивезти з міста? – запитав Гребер.

      – Можливо. Стара, чи не залишилось у нас трохи

Скачать книгу