ТОП просматриваемых книг сайта:
Біла принцеса. Філіппа Ґреґорі
Читать онлайн.Название Біла принцеса
Год выпуска 2013
isbn 978-966-14-8390-2, 978-966-14-8309-4, 978-1-4516-2609-4, 978-966-14-8387-2, 978-966-14-8391-9, 978-966-14-8389-6
Автор произведения Філіппа Ґреґорі
Жанр Исторические любовные романы
Издательство Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Люди вірять, що вона наділена чарівною силою, бо її мати належала до королівського дому Бургундії, предків якого можна простежити до водяної відьми, русалки чи сирени, Мелюзини. Можна почути, як Мелюзина співає, коли помирає одне з її дітей. Я сама її чула, і той звук я ніколи не забуду. То був холодний лагідний поклик, який лунав кожної ночі. Більше мій брат не гратиметься на моріжку біля Тауера, його бліде личко промайнуло за шибкою, і ми стали журитися за ним як за мертвим хлопцем.
Якою могутністю наділена моя мати і яке щастя супроводжує її в задумах, невідомо, мабуть, і їй самій. Безперечно, що їй щастить, і вона називає це магією. Коли я була малою дівчинкою, я вважала її чаклункою, спроможною повернути течію річок Англії. Але тепер, коли я дивлюся на поразку нашої родини, на втрату її сина, на наше тяжке становище, то думаю, що якщо вона вміє чарувати, то чарує не дуже добре.
Тому я не здивована, що Генрих не помер, хоч хвороба, яку він привіз до Англії, спочатку забрала лондонського мера і його поквапно обраного наступника, а потім упродовж місяця померли ще шість міських старійшин. Кажуть, смерть навідала кожен дім у місті й підводи, що перевозять мерців, торохтять вулицями щоночі так, ніби це чумний рік, причому один із найгірших.
Коли з настанням холодів хвороба припинилася, я послала по Дженні, мою покоївку, але вона не повернулася на роботу, бо теж померла. Уся її родина облилася потом і померла від заутрені до вечерні. Ніхто раніше не знав таких швидких смертей, і люди скрізь шепотілися проти нового короля, чиє правління почалося з процесії похоронних підвід. І лише наприкінці жовтня Генрих вирішив, що вже безпечно скликати лордів і дворян королівства до Вестмінстерського абатства на свою коронацію.
Два герольди зі штандартом родини Бофорт і дванадцять охоронців, одягнених у кольори родини Стенлі, загрюкали у великі двері палацу, щоб повідомити мене: леді Марґарет Стенлі з родини Бофорт, її світлість мати короля, має завтра вшанувати мене візитом. Моя мати похилила голову, почувши цю новину, й лагідно сказала – так наче нас надто шляхетно виховали, щоб ми наважувалися підвищити голос, – що ми будемо в захваті побачити її милість.
Як тільки герольди пішли й двері зачинилися за ними, ми мало не збожеволіли, обговорюючи мою сукню.
– Темно-зелена, – сказала моя мати. – Вона має бути темно-зелена.
Справді, це наш єдиний безпечний колір. Темно-синій – королівський колір жалоби, але я не повинна бодай на мить мати такий вигляд, ніби я тужу за своїм королівським коханцем і справжнім королем Англії. Темно-червоний – колір мучеництва, але іноді, всупереч звичаю, його вдягають повії, щоб надати обличчю бездоганного білого кольору. Жодну з цих асоціацій ми не хочемо навіяти суворій