LITMIR.BIZ

Скачать книгу

в порівнянні з яким Орієнтал здавався справжнім містом, і вони щороку їздили туди на декілька тижнів, бо Клара вважала ту місцину найпрекраснішою в цілому світі. Він описував, як Клара мугикала під радіо, прибираючи дім, й зізнався, що він частенько водив її на танці до «Ред Лі Ґріл», куди Аманда й собі ходила, коли була підлітком.

      Вона з часом дійшла висновку, що таким і має бути життя, такою має бути золота середина, де найменші дрібниці засвідчують вдоволення і закоханість. Це було гідне, чесне життя – хоч і не без горя, та все одно повне, не схоже на багато життів, свідком яких вона була. І вона знала, що Так розумів це краще за інших.

      Сам Так колись підсумував: З Кларою завжди було добре.

      З плином часу сталося те, чого Аманда до того й уявити собі не могла: Так став її найближчим другом – може, через інтимність його розповідей, а може, через гнітюче відчуття самотності, яке в ній зростало протягом років. Саме з ним вона ділилася болем, завданим смертю Беа, на його ґанку вона нарешті могла випустити назовні спрямовану на Френка злість, йому вона оповідала про свої страхи за майбутнє дітей. Вона розповіла йому навіть про глибинне, все менш уявне відчуття, що колись у житті вона несамохіть не туди звернула, що все мало би бути не так. Вона переказувала йому історії прибитих горем батьків й неможливо оптимістичних дітей, які траплялися їй у дитячому онкоцентрі, і він, здавалося, розумів, яке полегшення їй дає робота, хоча зрідка щось казав. Здебільшого він просто тримав її руку в своїх вузлуватих, заплямованих мастилом долонях, й від його мовчання, просякнутого розумінням, їй ставало легше. Під кінець він став для неї найріднішим, їй здавалося, що тільки він, Так Гостетлер, знає її справжню ліпше, ніж усі теперішні знайомі чи рідні.

      Та тепер її друга не стало, і вона вже скучила за ним. Окинувши поглядом Стінґрей, вона замислилася, чи знав Так, що це буде його останнє авто. Прямо він їй нічого не казав, але зараз, озираючись назад, вона розуміла, що він здогадувався, скільки йому лишилося. У свій останній візит вона отримала від нього ключі від будинку: він підморгнув і пожартував: «Не згуби, бо доведеться шибки бити, аби зайти». І вона просто вкинула ключа до кишені, не надавши цьому якогось великого значення, бо того вечора він говорив й цікавіші речі. Вона згадала, як порпалася в шухлядах й буфеті у пошуках складників для вечері, а Так сидів за столом, курив, а далі несподівано спитався:

      – Ти яке вино п’єш, червоне чи біле?

      – По-різному, – відповіла вона, перебираючи бляшанки. – Буває, що за вечерею випиваю трохи червоного.

      – Я там маю трохи червоного вина, – повідомив він, – там-от, у тій шафці.

      Вона обернулася:

      – Хочете, щоби я відкоркувала?

      – Та я з ним ніколи не дружив. У мене оно пепсі й горішки, – й збив попіл до покоцаної чашки. – А ще в мене завше є свіжі стейки. Щопонеділка мені їх різник привозить. Там-от, на верхній поличці в льодовику. А гриль на задньому дворі.

      Аманда ступила крок

Скачать книгу