ТОП просматриваемых книг сайта:
Край неляканих птахів. Микола Гончарук
Читать онлайн.Название Край неляканих птахів
Год выпуска 0
isbn
Автор произведения Микола Гончарук
Издательство ИП Стрельбицкий
– Доброго-доброго, – за звичкою відповів Кендюх.
– До вас можна? – запитав чоловік.
– До мене? – перепитав Кендюх.
Більше за все на світі голова райдержадміністрації не любив, коли його хтось затримував по дорозі на обід.
Обідня перерва гарантується всім працюючим. А керівникам району – тим паче. Адже вони не просто працюють за скромну заробітну плату, а ще й думають про весь район. Тож хто-хто, а він мав право на годинну перерву від роботи, якій, чесно кажучи, не було ні кінця ні краю.
Обід був святою справою для Олекси Дмитровича Кендюха. Скільки б у нього не було справ, якими б вони не були терміновими, але об 11 годині 50 хвилин чи у крайньому разі за п’ять хвилин до полудня, він облишав усе й прямував у двір, де на нього у будь-яку погоду завжди чекала чорна «Волга». А хвилин за десять після цього він вже сидів за столом й починав трапезувати.
Обід у нього завжди був як у ресторані: печена качка чи курка, картопля зі свинячим м’ясом, чорна або червона ікра, червоне вино чи вірменський коньяк. Інколи обідній стіл був ще багатшим, але біднішим – ніколи.
Кендюх любив обідати у колі своєї дружини. Думками він вже був за столом. Тож позбавляти себе насолоди смачно пообідати просто не мав права.
Про чоловіка, який так невчасно завітав у приймальню, Кендюх колись краєм вуха щось чув. У того було шестеро чи семеро дітей. А може й більше, бо його дружина щороку ходила череватою.
Про все це Кендюх згадав між іншим. Він хотів швидше спекатись відвідувача, але ще не знав, як це зробити. Інтелігентно й без образ.
– То ви, вельмишановний, до мене? – замикаючи двері свого службового кабінету на ключ, знову запитав Кендюх.
– До вас, аякже, мені більше нікуди звертатись по допомогу, – заторохтів чоловік. – Життя зараз, знаєте, яке складне?
– Знаю, – знаю, – безцеремонно перебив його Кендюх. – Що у вас там за проблема?
– У мене грошей на хліб немає, а вдома ж п’ятеро голодних дітей.
– Зараз скрізь немає грошей, – важко зітхнув Кендюх. – Я просто дивуюсь, як ті нещасні люди сьогодні виживають.
– Олексо Дмитровичу, допоможіть! – помітивши, що Кендюх вже сховав ключа у кишеню, попросив відвідувач. – Виділіть хоч маленьку матеріальну допомогу…
– Та де ж я тобі, голубчику, її візьму? – розвів той руками. – Он зранку вчителі мітингували, зарплату за останніх п’ять місяців вимагали.
А звідки ж у районі візьмуться гроші, коли підприємства не працюють, колгоспи давно вже на ладан дихають?
– Та я розумію…
– Та що ви, дорогесенький, розумієте? Одному лише Богові відомо, скільки мені сьогодні коштувало нервів, щоб вгамувати тих розлючених вчителів! Чого я їм тільки не обіцяв!
А ми ж самі, біднесенькі, вже три місяці не отримуємо зарплати, але не мітингуємо й не галасуємо, а ходимо на роботу. Виявляємо, так би мовити, високий громадянський обов’язок, вірою й правдою служимо державі.
– А