LITMIR.BIZ

      Сонце ще тільки хилилося до полудня, й Миколі Петровичу спочивати було зарано. Дід ніколи не лягав удень, зате рівно о шостій вечора був уже в ліжку і й не прокидався до ранку. Харчувався він за своїм розпорядком і не вживав алкоголю. На сьогодні Лось запланував відвідини сусіда, свого товариша по квартальному комітету, а по тому збирався поринути в улюблену польську поезію. Можна було б, певна річ, крім усього, ще й понишпорити в інтернеті, але онук завжди його випереджав.

      Дід Микола давно розміняв восьмий десяток. Раніше, коли в Жені ще не було комп’ютера, старий друкував його газетні матеріали на машинці. Сам був замолоду журналістом. Проте все життя пропрацював інженером-конструктором. Може, це йому й допомогло оцінити кібернетику. Він завжди вважав, що за нею велике майбутнє. І ось тепер пересвідчився в цьому. Тепер усе було по-іншому.

      Євген уособлював це «інше». Щоранку хлопець електричкою на заняття до Національного університету, де вчився на журналіста. Третій рік дід із онуком парубкували тут удвох, бо дружину Микола Лось давно поховав. Цьому парубійку були притаманні всі вади молодості. Такі як, скажімо, віра у власне безсмертя і переконаність у тому, що весь світ створений для нього. Нічого, цей недолік швидко минає.

      Дід дістав із шафи прапор і почвалав до воріт. Кинув погляд на криницю згадав, що води наносили небагато, але хай – до завтра вистачить.

      На ґанку замаячила худорлява Євгенова постать.

      – Ти це куди, ще й у вихідному костюмі?

      – Шеф дзвонив. Треба їхати на прес-конференцію.

      – Так тебе ж іще до штату не ввели! І яка прес-конференція? Свято ж завтра, має бути скорочений робочий день. Совісті нема у вашого редактора!..

      – Ну не відмовлятися ж. Просив виручити. Хтось там у них захворів… Бувай, діду!

      Грюкнула хвіртка. Рекс неохоче гавкнув про всяк випадок, не вистромляючись із буди, й неначе у відповідь йому гепнулася об цементовану доріжку перестигла груша.

      Редактор, певно, і сам вранці ще не знав про конференцію. Можливо, бажання зустрітися з журналістами виникло у прем’єра спонтанно. Це було на нього схоже. Пасічник, як називали його в редакції газети, наблизив до себе пресу і телебачення ще за часів свого головування у Нацбанку. Чимало відомих Євгенові Чубенку авторитетних економічних оглядачів запозичили від нього не тільки термінологію, а й саме знання справи. Євген мріяв долучитися до кола «зубрів пера», отже, мав навчитися сміливо ставити найгостріші запитання.

      Він побіжно переглянув публікації, в яких давалася оцінка роботі кабінету міністрів. Найгучніше сперечалися в пресі з приводу економічних реформ. Заокеанських кредиторів із Міжнародного валютного фонду не влаштовувала українська практика з управління резервами. Напередодні Нацбанк узяв позику в офшорі, що відкрило можливості для траншів на двісті мільйонів доларів, а це умовам Фонду не відповідало. Кабінет Міністрів, який очікував припинення фінансування, скувало нервове напруження.

      На початку серпня міністр економіки заявив, що уряду дуже важливо відновити програму розширеного кредитування, починаючи хоч би з жовтня. З четвертого кварталу починався опалювальний сезон і на закупівлю енергоносіїв довелося б відволікати валюту. І це було на руку опозиційним до уряду соціалістам, які на кожному розі й на повне горло волали про розтрати державних коштів…

      Прем’єр зібрав журналістів не в Кабміні, а в затишній залі Нацбанку, вбраній у темно-зелений декор і прикрашеній дорогими картинами. Приготовані заздалегідь келихи для шампанського нагадували про свято. Старовинний годинник пробив третю пополудні. Пасічник, як завжди, спізнювався. Збігло півтори години, перш ніж він увійшов і кинув поквапливе: «Президент затримав». На екрані замиготіли слайди, які мали підтвердити його слова: за час роботи нового складу Кабміну, тобто протягом останніх

Скачать книгу