Пророк - Тарас Шевченко

Скачать книгу

було чути,

      Як реве ревучий.

      Як понесе з України

      У синєє море

      Кров вóрожу… отойді я

      І лани і гори —

      Все покину, і полину

      До самого Бога

      Молитися… а до того

      Я не знаю Бога.

      Поховайте та вставайте,

      Кайдани порвіте

      І вражою злою кров’ю

      Волю окропіте.

      І мене в сем’ї великій,

      В сем’ї вольній, новій,

      Не забудьте пом’янути

      Незлим тихим словом.

25 декабря 1845, в Переяславі

      * * *

      За що ми любимо Богдана?

      За те, що москалі його забули,

      У дурні німчики обули

      Великомудрого гетьмана.

[1845 – 1847]

      Лілея

      «За що мене, як росла я,

      Люде не любили?

      За що мене, як виросла,

      Молодую вбили?

      За що вони тепер мене

      В палатах вітають,

      Царівною називають,

      Очей не спускають

      З мого цвіту? дивуються,

      Не знають, де діти!

      Скажи мені, мій братику,

      Королевий Цвіте!»

      «Я не знаю, моя сестро».

      І Цвіт Королевий

      Схилив свою головоньку

      Червоно-рожеву

      До білого пониклого

      Личенька Лілеї.

      І заплакала Лілея

      Росою-сльозою…

      Заплакала і сказала:

      «Брате мій, з тобою

      Ми давно вже кохаємось,

      А я й не сказала,

      Як була я людиною,

      Як я мордувалась.

      Моя мати… чого вона,

      Вона все журилась

      І на мене, на дитину,

      Дивилась, дивилась

      І плакала? Я не знаю,

      Мій брате єдиний!

      Хто їй лихо заподіяв?

      Я була дитина,

      Я гралася, забавлялась,

      А вона все в’яла,

      Та нашого злого пана

      Кляла-проклинала.

      Та й умерла. А мене пан

      Взяв догодувати.

      Я виросла, викохалась

      У білих палатах.

      Я не знала, що байстря я,

      Що його дитина.

      Пан поїхав десь далеко,

      А мене покинув.

      І прокляли його люде,

      Будинок спалили…

      А мене, не знаю за що,

      Убити не вбили,

      Тілько мої довгі коси

      Остригли, накрили

      Острижену ганчіркою.

      Та ще й реготались.

      Жиди навіть нечистії

      На мене плювали.

      Отаке-то, мій братику,

      Було мені в світі.

      Молодого, короткого

      Не дали дожити

      Люде віку. Я умерла

      Зимою під тином,

      А весною процвіла я

      Цвітом при долині,

      Цвітом білим, як сніг, білим!

      Аж гай звеселила.

      Зимою люде… Боже мій!

      В хату не пустили.

      А весною, мов на диво,

      На мене дивились.

      А дівчата заквітчались

      І почали звати

      Лілеєю-снігоцвітом;

      І я процвітати

      Стала в гаї, і в теплиці,

      І в білих палатах.

      Скажи ж мені, мій братику,

      Королевий Цвіте,

      Нащо мене Бог поставив

      Цвітом на сім світі?

      Щоб людей я веселила,

      Тих самих, що вбили

      Мене й матір?.. Милосердий

      Святий Боже милий!»

      І заплакала Лілея,

      А Цвіт Королевий

      Схилив свою головоньку

      Червоно-рожеву

      На білеє пониклеє

      Личенько Лілеї.

[Іюля 25 1846, Київ]

      Русалка

      «Породила мене мати

      В високих палатах

      Та й понесла серед ночі

      У Дніпрі скупати.

      Купаючи, розмовляла

      Зо мною, малою:

      «Пливи, пливи, моя доню,

      Дніпром за водою.

      Та випливи русалкою

      Завтра серед ночі,

      А я вийду

Скачать книгу